Можливо, я б ніколи і не дізналась правду, але того дня мені видало рекламу одного з сайтів де люди продають свої старі речі. Купувати нічого не збиралась, але погортати захотілось, просто з цікавості, що там люди продають. І тут погляд зупиняється на чоботях. Дорогі, брендові, сама такі купувала , лімітована серія, але ціна відверто смішна. Подивитись ближче вирішила і через кілька секунд побігла до шафи. Так і є. Мої.
Я росла у звичайнісінькій родині. Мама була поваром у шкільній їдальні, тато – електрик. Зірок з неба не хапали, але і без хліба ніколи не сиділи. не можу сказати, що не мали нічого, але і надлишку не було. Лиш одне нас вирізняло: мамина надлюбов до моєї меншої сестрички.
Мені вісім було, як вона з’явилась. До того мама мене жодного разу не обійняла і не приголубила, не любила вона уього зовсім і втиралась, якщо я цьомала її у щічку. А тут, принесла згорточок з і прямо не відходить від нього. Стільки ніжності я в житті не бачила. Я і так була не на першому місці, а після появи сестри жила сама по собі.
Не скажу що мені було усе одно, але й не до сліз, якщо чесно. Я тепер мала купу вільного часу і нуль контролю. Але не пустилась берегу, я читала. Ночами і днями я сиділа за книжками і жила у світі, який відрізнявся від мого. Ходила до школи і гралась з друзями, але того і не помічала. Коли прийшов час обирати професію, я пішла на інженера.
Не буду розповідати довго, але наразі я працюю в одній солідній фірмі. Мій чоловік фотограф і живемо ми вже років із сім у столиці.
Мама ж моя була в моєму житті номінально. Будь-яку розмову вона зводила до сестри, навіть якщо ми починали говорити про рідкісних метеликів Африки. Неля була сонцем у віконечку і промінчиком щастя. Вона була “бідненька” і мама всю себе їй віддавала і її дітям. А їх Неля моя у світ приводить ледь не щороку. Здається, там їх уже шестеро, хоча я можу й помилятись у меншу сторону.
Так от. Просила у мене мамуся, аби я Нелі з чоловіком допомагала чим могла. А могла я в очах матері багато, але не хотіла. Періодичні дзвінки з нагадуванням що Неля не має, а у мене висить і пилом припадає, мені так набридли, що я звела наші розмови до мінімуму “як справи” і “до побачення”.
А нещодавно мама на гостину до нас завітала. Я так і не зрозуміла що то було бо ненька ще з порогу почала голосити, що в мене килимок при дверях дорожчий чим Нелина хата. Ми з чоловіком маємо почуття гумору, тому тих три дні постійних “а Неля, а у Нелі” ми перевели в жарт, хоч осад і залишився у мене.
Мама поїхала, а я так і не зрозуміла, а навіщо то вона узагалі приїздила, власне. А тут знаходжу свої черевики на одному з сайтів. Беру телефон і дзвоню ненці, аби з’ясувати, як же ж так і повернути своє.
— Так, а що? Я мама, я про свою дитину повинна була думати. У тебе тих черевиків повна шафа, сама не рахувала їх навіть, а Нелі потрібні гроші.
Наступного ж дня я поїхала у рідне місто і забрала своє. Мамі сказала, що віднині про родинні зв’язки ми всі дружно забуваємо і я не має до їхньої сім’ї ніякого відношення. І знаєте, що вона мені відповіла:
— А Неля? Ти хоч їй допомагати зможеш. Вона ж бідна діток скільки, помогти треба хоч чимось.
Схоже, дещо ніколи не зміниться.
Головна картинка – pexels.
