Можливо , я й не права, можливо, так не можна у такий час, але я зробила те що зробила і якщо вже геть чесно, ні про що не шкодую. Виїжджаючи за кордон залишила чоловіка у чому був одного на зупинці.
Ми з чоловіком були десять років разом. Придбали під Києвом у невеличкому селі хатинку. Жили, як усі живуть: не бідно й не багато. Їздили на роботу ростили трьох спільних діток.
Останнім часом я працювала з дому. Моє захоплення з виготовлення прикрас ручної роботи переросло у повноцінну роботу. Продавала свої вироби через інтернет по всьому світу. За місяць отримувала втричі більше чоловікової зарплатні.
Пам’ятаю добре ранок 24. Прокинулась від незрозумілих звуків, діти теж підскочили у своїх ліжечках. Ввімкнула новини і все зрозуміла. Чоловіка тієї ночі вдома не було – рибалив з друзями. Я телефонувала не припиняючи, але він був поза-зоною досягнення. Ледь не посивіла. З’явився він лиш під вечір, стривожений і розгублений.
Уже 25 вранці ми точно знали, що повинні виїхати. Маємо старенький але цілком робочий Ланос. Чоловік прав не мав, та й проблеми з зором не дозволяли йому кермувати, тож машина була фактично моєю – возила дітей у садок, а старшу в школу до столиці.
Швидко зібрала найнеобхідніше і рушили у невідомість. Яким же було моє здивування коли чоловік попросив забрати по дорозі у сусідньому селі його колегу по роботі. Справа в тому, що мій чоловік тесля. Я знала усіх його колег і ніякої Ірини там не було.
Я все зрозуміла, лиш вони зустрілись поглядом. Оте, як дивився на неї чоловік я добре знала. Ще зовсім нещодавно він так дивився лиш на мене, а тепер дивиться на ту Ірину.
Вони робили з усіх сил вигляд, ніби просто колеги, але я вже зрозуміла.
Ми приєднались до колони з авто, яка прямувала на Західну Україну. Дякую і низько кланяюсь усім тим людям, які на тому шляху приймали, годували і підтримували нас усіх.
Того дня ми зупинились біля однієї зі шкіл. Діти виморились і були голодні. Рішення прийшло саме собою. Не знаю чи вчинила б так знову, але в той момент зробила те, що зробила. Нагодувавши дітей, я посадовила їх в авто і рушила далі сама, без чоловіка і Ірини.
Третій місяць я у Болгарії. Ми живемо у маленькому курортному містечку в горах. Діти навчаються у місцевій школі, а я роблю прикраси на замовлення. Коштів вистачає на нас чотирьох, до того ж я підробляю миттям посуду у невеличкому кафе.
Про чоловіка нічого не чула, та й чути не хочу. Розумію, що рано чи пізно, ми все ж зустрінемось і мені доведеться пояснити свій вчинок, але зараз… Якщо у мене запитають, чи я шкодую, я відповім тверде ні. У голові до купи склалась і нічна риболовля і затримки на роботі і те, що останнім часом він усе не міг пояснити, чому зарплатня стала меншою.
Він узяв коханку в машину, якою кермувала його дружина і в якій сиділи його діти. Людоньки! Я й досі не вірю, що таке можливо.
Сліз немає, чомусь. У нас так багато спільного було, ми пережили скільки всього разом, а в мені зараз ніби поле випалене: ні почуттів, ні жалю.
Маргарита Ф.
