Найперше, думаю, що через мій характер, а вже потім через те, що років мені є, а чоловіка нема, а вже потім тут про сонце.
Отож, мені тридцять дев’ять років і я все життя живу в селі, певно, тому й в дівках засиділася. Батьки завжди тримали велику господарку, а я їм допомагала і отак завжди була робота з якої ми мали прибуток, бо відвезти молоко на базар та продати, то є добра копійка. А додайте ще сюди сир, сметану, городину свіжу, яєчка.
Батьки думали, що я вивчуся на кухарку і буду в школі працювати, але там просто вросла тітка Марина і її звідти хіба винесуть, але вона ще такі баняки піднімає, що мені молодій таке не під силу.
Отож, я в стані чекання вже років двадцять. Всі мої подруги одружилися, мало хто чоловіка кинув, хоч і гультяї, всі їх тримають при собі, а мені нема ніякого.
На базарі, як який прийде купувати та торгується за молоко, то хоч би який був гарний, але вже мені він осоружний. Знав би він скільки то треба біля тої літри молока та напрацюватися, то б помовчав, але ж де такі вміють когось зрозуміти та чужу працю поважати? Тому одразу ні!
Доперебиралася я до того, що вже мені мій дев’яносторічний дідусь ходив по селу до п’ятдесятирічних вдівців аби мене брали за дружину.
– Ходив я тебе, Зіно, сватати, – поважно говорив, розтягуючи слова, а мені аж лице палилося, коли я чула, до кого саме, і зовсім не від радості!
Всі за мене переживали, бо ж як таку хату і таку господарку та лишити на самоплин?
І ось пішла чутка, що до нашої сусіди через дорогу їде далекий родич. Ну, мама тоді на мене глянула і каже:
– То твій останній шанс! Якраз на городі треба посапати.
Я кивнула, плаття одягла, сапу ніжно в руку і давай граційно сапати. А тут, як на зло, і заросло сильно, і сонце почало припікати, вже по лиці чую, що ніс зачервонівся до кольору помідора. Але ж треба граційно. Ще й краєм ока бачу, що ходить чоловік по подвір’ю.
І вже мені від тої грації, аж клуби тягне, піт капає по моєму помідоровому носі, а робота мало де зрушена! Я тоді як взлюся… Та скільки можна?!
Зігнулася і давай вперед. А далі вже як спина припекла сильно, то й на коліна стала і полю та сапаю, бо треба роботу зробити.
Вирішила дійти грядку і тоді вже додому, а потім розпросталася і видно різко, бо одразу мені все поплило перед очима, я хотіла притриматися за сапу, але ноги стали м’які.
Очі я відкрила коли на мене вже добряче хлюпнули водою і мама збоку голосила, що ніколи зі мною такого не було.
– На такій спеці так працювати, то ще не раз буде, – прогудів голос сусіда і я про себе усміхнулася, що він оцінив, яка я працьовита, – ви на лице її подивіться!
Ну, про лице було не так приємно!
Як вже я потім зрозуміла, то я гепнулася на очах у сусіда і він побіг до нас та покликав батьків, а оскільки нікого не було, то сам побіг на город і приніс мене на лавку. Я не Дюймовочка, то чоловік має силу.
Прийшлося в гості на неділю запросити його і сусідку, ми й приготувалися мов на сватання. Толик їв і хвалив, казав, що там теж мав кіз, але всіх посікло…
І так, ми одружилися! трохи поглипали один на одного через дорогу, трохи ввечері посиділи біля озера і все… А що тягнути? Нам ще дітей на світ приводити і онуків треба дочекатися!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
