Ми із сестрою рідко останнім часом розмовляли, та й якщо чесно, не було коли мені, бо ж вічно працюю. Ото, як бачились останній раз, коли нашу маму відспівували, то так за останній тиждень і словом не перекинулись. Я думала вона, що про поминальний обід запитати хоче, та от сестра геть іншої заспівала.
Й тижня не минуло, як не стало нашої мами, а сестра уже швидко мене набрала аби сказати те, що хвилювало. Я з Іриною рідко спілкуюсь, бо ж маю важку роботу і не одну, а на порожні розмови часу просто немає.
Та от саме тієї миті я трубку узяла. Та й думала, що мова буде про поминальний обід, бо от на днях і дев’ятий день буде, але у сестри інше на умі:
— Галю, то порожня формальність, але треба зробити якнайшвидше – відмовся від своєї частки у хаті маминій. Я ж тут усе одно мешкаю, то вже хочу, аби з документами був порядок.
Я послалась на зайнятість і поклала слухавку, бо просто не була готова щось відповісти сестри, надто несподівано її прохання прозвучало. Та й, якщо направду, я не мала наміру від чогось відмовлятись, тим паче на користь Ірини.
Так склалось, що я ще школяркою із рідного дому поїхала навчатись у спортивну школу. Мене більше не було, ніж я з’являлась: збори, змагання, навчання, тренування. Після школи був інститут, та й спорт забирав кожну вільну хвилину мого життя.
Потім була робота улюблена, заміжжя невдале, діти пішли. Все моє життя було зосереджено у місті і додому я їздила на гостину лиш. А вже коли продала кімнату у гуртожитку і взяла на виплату квартиру, то про відпочинок забула геть, тут аби виплатити швидше.
А от Іра – сестра моя, вивчилась, але заочно. Бачте, вона ні до навчання, ні до роботи, ні до сімейного життя. Іра була “маминою донечкою” і нічого проти того не мала. Мама і їсти готувала і прала і в домі прибирала і Іру опікала, а Ірина лиш у сільську бібліотеку ходила “на роботу” раз на тиждень, ото і все.
І от тепер, Іра певна, що я повинна відмовитись від своєї частки на її користь. Каже, що вона маму “догледіла” і все життя була поруч, допомагала. Хоча, то саме мама її опікала і ніколи і чашки води ні в кого не попросила, бо до останнього свого дня і на роботу бігала і була активною. Тут про догляд і мови немає.
Та й я не є багатою, чи заможною. Навіть ті кілька тисяч доларів, що я зможу отримати після продажу маминої хати мені необхідні, особливо нині, коли чоловік мій пішов із сім’ї і я сама мушу і діток ростити і квартиру виплачувати.
Тітка почувши, що я надумала мамин дім на продаж виставити, а не поступитись сестрі, аж руками сплеснула, вважає, що я не права:
— Та в тебе у цім світі ото тільки й є, що сестра і та хата. Не хочеш поступатись, то не треба. Успадкуй, але май ті дві кімнати, бо життя, як нива довга, не знаєш, що буде завтра. Особливо нині.
Я вже була певна своїм рішенням про продаж, а тепер ось, розгубилась. Воно і справді, крім сестри і діток, нікого у цім житті в мене і немає.
А з іншого боку – чого маю все сестрі віддати тільки тому, що вона під маминим крилом жила собі?
От як би ви на моєму місці вчинили?
Головна картинка ілюстративна.
