Ми із зятем от так на пряму ніколи і не спілкувались якось, тому я і не знала що си стало добрих пів року після. Сваха мала лиш старий кнопочний телефон і мені їй телефонувати було не зручно і дорого. Але коли вже їй був ювілей. то я набрала і почала вітати, але та мені не дала й слова сказати.
Ой, як же вона мене соромила! А я сиджу і очима кліпаю. Лиш ото і можу що “е-е-е” в трубку говорити, бо ніяк підготовлена до подібного не була донькою.
А сваха не шкодує ні слів, ні епітетів. Довелось мені дослухати, аби з усього того потоку слів скласти картинку того, що відбулось. Одразу доньку набрала: “То хто кажеш, живе у тому домі на який я тобі гроші десять років заробляла?”.
Ото я вже 15 років як працюю за кордоном. Мусила покинувши рідну Україну заради кращого життя для своїх дітей. В селі чи не з кожного двору є по заробітчанину за кордоном, то й видно, що вся сім’я живе гарно.
А в мене мої син і донька – це найбільше багатство. Коли я залишала дім, так вони ще були зовсім юними, а зараз вже дорослі і самостійні стали.
Я ж їхала на заробітки, тільки для того, аби допомогти їм стати на ноги. Ми ж все з хлібу та й на воду, Сама я їх ростила. От і хотіла дати те, чого не мала коли заміж ішла – власний дах над головою.
Для сина я купила квартиру. Він молодець, працює, облаштував своє життя, має стабільну роботу. А от із донькою вийшло інакше. Вона попросила грошей, щоб збудувати будинок.
Казала що не хоче на поверсі сидіти і у вікно виглядати на чужинців у дворі. Хотілось їй своє, велике, просторе подвір’я, аби діти мали де грати. Звісно я допомагала, хоча та будова вийшла втричі дорожчою, за квартиру для сина.
Три роки тому я востаннє була вдома. Все виглядало добре: донька з чоловіком завершили будівництво і ремонт, мріяли про майбутнє. Розповідали, що і як робити будуть далі.
Я їхала в Італію щаслива, що мої зусилля не марні. Діти жили добре завдяки мені і моїй праці. А хіба для матері є більша втіха у житті ніж знати, що у її дітей все гаразд?
Мені ж донька ні слова не сказала. Ні словечком не обмовилась. З зятем я й так не спілкувалась, тому і не знала. що там у них і як. Зателефоную і чую стандартне: “Все добре, мамо”.
А це, набрала я сваху і вже та жінка мені очі відкрила і всю правду розповіла. Бачте, доня моя чоловіка із того дому виставила і привела собі іншого до пари.
Та не просто іншого, а вдівця. що має аж троє дітей. І тепер усі вони живуть у домі моєї доньки, на який я так важко заробляла. А мені про такі зміни сказати чи то забули, чи то не хотіли намірено.
Набрала я доньку тут же.
— То хто, кажеш, у домі на який я десять років заробляла тепер проживає? Ти хоч не додумалась його дітей туди прописати, га?
Донька мені давай розповідати, який той Павло хороший, як її любить, як розуміє і що не мала вона щастя з першим чоловіком, а тут з п’ятьма дітьми, прямо вся пурхає на крилах радості і любові.
Не подумайте про мене кривого, але той будинок, який я заробила своїм потом і сльозами, будувався для моєї доньки і її сім’ї. Я не хочу, щоб у ньому виростали чужі діти, нехай навіть вони і мають право на щастя.
Я розумію, що це звучить жорстко. Але хіба я не маю права на таке ставлення? Десять років я працювала зранку до ночі, не чула ні ніг ні рук ні спини, біля лежачої людини, щоб мої діти мали краще життя.
А донька не цінує цього. Це треба було мені витратити всі зароблені мною гроші на будинок, який тепер може стати домом для чужих для мене і нашої сім’ї дітей?
Однак донька, навіть не розуміє. чого то я так раптом проти її другого шлюбу. Вона дивиться і не баче на що перетворює роки моєї важкої праці, наскільки недалекоглядна, що й заміж за того чоловіка зібралась виходити.
Думаю, настав час мені таки приїхати додому. Та ділянка і дім на мене записані, тож буду робити все, аби очистити збудований мною дім від небажаних пожильців.
Як донька не розуміє. то мушу я їй очі відкрити і своє захистити. Колись подякує ще, це я точно знаю.
Хіба ж не для того мами на світі є, аби своїм дітям шлях правильний вказати і коли помиляються, то хочуть того, чи ні, а помилки виправити?
Головна картинка ілюстративна.
