– Мамо, ну чому ні? Нащо ви тут киснете? А там у нас – природа, всі умови, онуки!
– Сергію, – мама обережно зиркнула на чоловіка. – Ми вже пенсіонери. Ці переїзди для нас зайва морока! Та й ціни на квартиру у вас не рівня нашим!
– Про квартиру не турбуйся. Ви продаєте свою, я беру позику та купуємо двокімнатну. Може, навіть одразу з ремонтом.
– Двокімнатну? – засмутився батько. – Але ж у нас чотирикімнатна.
– Такі ціни, батьку – син розвів руками.
– Та ми краще будинок тут купимо, раз така справа.
Сергій уже почав виявляти нетерпіння:
– Який дім? Ви тут здичієте, в цьому, богом забутому місті. А там буде все, всі блага цивілізації, і я поряд. Ви ж онуків так хотіли бачити частіше. Ось і награєтеся з ними! Не розумію, нащо ви затягуєте.
Переїзд зайняв майже чотири місяці. Квартира батьків була продана трохи дешевше, ніж розраховував Сергій. А ось двокімнатна виявилася трохи дорожчою. Так, все одно довелося взяти позику, але потрібні були ще гроші на переїзд, меблі і ще деякі дрібниці.
Коли все, нарешті, налагодилося і батьки перебралися буквально за 10 хвилин ходьби, Сергій нетямився від гордості та радості.
І дружина його теж була рада: тепер є на кого, коли треба, залишити онуків.
Через три місяці Сергій сидів на дивані та дивився на батьків. Він приїхав до них після дуже тяжкого дня.
Мама завжди так наполегливо про щось просила, що відмовити було неможливо, але зараз батьки щось переминалися з ноги на ногу.
Нарешті, мама наважилася:
– Сергію, ми з батьком вирішили поїхати додому. Не можемо ми тут жити. Метушня, машини, людно дуже.
Сергій здивувався:
– Стривай, вам же тут подобалося!
– Подобалося. Ми з татом уже тиші хочемо.
– А онуки?
Батько поклав руку на плече дружини і відповів:
– Ми коли про переїзд говорили, не мали на увазі, що хочемо по 4 дні на тиждень з ними сидіти. Ви просто на нас зіпхнули дітей!
– Батьку, але все не так!
– А як? Ти на роботі, а їхня мама привозить нам о 9 ранку і забирає їх о 18 годині. І ще сто разів дзвонить на день із інструкціями. Вона ж навіть не працює!
– Але Олена… вона…
– Словом, продавай цю квартиру, синку. Або віддавай нам наші гроші, щоби могли купити собі квартиру. Ми додому хочемо.
Сергій їхав від батьків у стані, близькому до паніки.
Реакція дружини ситуацію не покращила:
– Ні. Ми не маємо грошей віддати їм. Ми позику віддати маємо! А машину ж ще треба виплатити. Хай зачекають! Та й куди їм стільки грошей?
Сергій думав тиждень. Батьки засипали його дзвінками, дружина тиснула на нього вечорами.
У результаті син приїхав до батьків і запропонував:
– Давайте я вас назад перевезу. Цю квартиру здам, а на виручені гроші винайму вам будинок. З ділянкою та в межах міста.
Мама задумалася, а батько відразу запитав:
– А наші гроші?
Сергій зітхнув:
– Квартиру продавати зараз – це втрачати гроші. Поки що можу запропонувати лише оренду будинку. А потім, після виплати позики, вам віддаватимемо.
– Тобто ви нашими грошима користувалися, купили на своє ім’я квартиру і все?
– Батьку, ніхто не користувався вашими грошима! Ви самі жити не захотіли.
Мама перервала суперечку:
– Значить так. Будинок ми знайдемо самі. Скажи нам бюджет. З грошима вчинимо за законом: ви вдвох підпишіть договір позики з відсотками. І тоді ми будемо спокійні.
– Мам, ти нас на лічильник ставиш? Не забувай – гроші від оренди квартири на вас підуть!
– Ти не забувай, що ці гроші заробляються на наших.
Сергій замовк і тепер придумував, як це пояснити дружині.
Але не вигадав – дружина відмовилася підписувати договір:
– Ти все затіяв, тобі й розгрібати!
Чоловік обурився:
– Ти сама просила привести сюди батьків!
– І? Вони їдуть. Знову не зробив, як просила.
Тож Сергій підписав договір сам.
Нині його батьки чекають на гроші. Дім, у якому вони живуть зараз, справді гарний, але мама і батько дуже хочуть отримати свої гроші, щоб «витрачати їх як їм хочеться!».