Ось живеш спокійно своєю сім’єю, чоловік -жінка -двоє діток … Нікого не чіпаєш, нікого не напружуєш. Тиша, спокій, звичайна сімейна буденність, про яку ми з чоловіком мріяли, до якої ми з ним прагнули.
І на тобі, як у класика, «До нас їде ревізор. Німа сцена. ». І не просто їде, а переїжджає жити. Ось так просто, поставили перед фактом, без обговорень варіантів. А вони були.
Подзвонила свекруха чоловікові, повідомила новину, що свою квартиру вони продали і купують новий приватний будинок. Все чудово, варто за них порадіти, та ось цей будинок ще будується і буде зданий, в кращому випадку, до наступного нового року. А ці місяці їм потрібно десь перечекати-пережити.
Батькам потрібно допомагати, це святе. Запропонували їм нашу другу квартиру, яку здаємо в оренду.
— Мамо, тату, без проблем, мешканцям скажімо з’їхати, живіть, скільки буде потрібно.
Ні, це їх не влаштовує, не хочуть жити після чужих людей, і не хочуть, щоб ми дохід за цю квартиру втрачали.
— Ми краще у вас поживемо, з онуками побудемо, рідко їх бачимо. І подивимося як ви насправді живете. А то що не запитаєш, все у вас нормально.
Чудові аргументи! Правда? У них, крім сина (мого чоловіка), є ще дві старші дочки. Одна з них живе в досить просторому будинку, одна з сином, без чоловіка. Каже, що кликала їх до себе, самотньо їм там удвох, хоч би трохи пожили, веселіше б стало, і за онуком б доглянули, якого так само не часто бачать.
Ні, до неї не хочуть, хочуть до нас. Чому хочуть саме до нас? Щоб нам «веселіше» було? Відмовиш, будуть образи. Батьки. Треба допомагати. Діватися нікуди, приїжджайте, живіть, будемо раді. Тільки от радості я не відчуваю. Я ніколи не жила зі свекрами. Навіть ніколи самі не залишалися у них ночувати. Я не знаю як це буде. Я не знаю як себе потрібно поводити. Не знаю, чого очікувати. Розгублена і спустошена вже три дні. А переїжджають вони вже післязавтра.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
