Мене звати Світлана, і коли я озираюся на ті перші роки нашого з Дмитром життя, мені здається, що все почалося як у казці: випадкова зустріч, іскра, яка переросла в щось глибоке й справжнє.
Але казки, як відомо, мають своїх драконів, і в моїй історії одним із них стала Ольга Петрівна — моя майбутня свекруха.
Я ніколи не думала, що людина, яка спершу видавалася просто енергійною та турботливою мамою, здатна була так глибоко втрутитися в наше життя.
Я тримала її на відстані, намагаючись захистити нашу молоду сім’ю від її впливу, але не уявляла, наскільки далеко вона може зайти.
З Дмитром ми познайомилися восени 2016-го, коли мені було двадцять шість, а йому — двадцять вісім.
Я тоді працювала бухгалтером у невеликій логістичній фірмі на лівому березі Києва, а він — інженером на заводі в Дарницькому районі.
Зустріч сталася абсолютно випадково: одного дощового вечора я бігла з роботи до метро, тримаючи над головою сумку замість парасолі, і буквально влетіла в нього біля виходу зі станції «Лівобережна».
Мої папери розлетілися по калюжах, телефон впав у воду, а я ледь не розплакалася від злості на погоду й на себе.
— Ой, вибачте! — він миттю нахилився, почав збирати мої зошити й документи. — Давайте я хоч парасолею поділюся.
Він був високий, з теплими карими очима й легкою усмішкою, яка відразу розрядила мою досаду.
Ми розговорилися під його великою чорною парасолею. Виявилося, що він теж поспішає на метро, але живе недалеко — у новобудові на Харківському масиві.
Я пожартувала, що тепер винен мені каву за зіпсовані папери, і він, не вагаючись, запропонував зайти в найближчу кав’ярню.
— Світлано, так? — перепитав він, коли ми вже сиділи за столиком. — А я Дмитро. І чесно, я радий, що ви в мене влетіли. Інакше б ми так і пройшли повз.
Ми просиділи майже дві години. Розповідали один одному про роботу, про те, як я люблю осінь попри дощі, а він — як ненавидить пробки на мостах.
Він розповів, що сам родом із Броварів, що батьки досі там живуть у власному будинку, що мріє про власну квартиру в Києві, щоб не залежати від оренди.
Я поділилася, що живу в бабусиній двокімнатній — спадок, який дістався мені три роки тому.
Ми обмінялися номерами, і я пішла додому з відчуттям, що цей вечір був не просто випадковістю.
Він подзвонив наступного ж дня. Запропонував зустрітися знову — «щоб віддячити за каву».
Ми почали бачитися регулярно: ходили в кіно на Лівобережному, гуляли парком уздовж Дніпра, їли морозиво навіть у листопаді.
Дмитро був уважним і надійним — завжди пам’ятав, що я люблю чай з бергамотом, а не каву, завжди пропонував свою куртку, коли ставало холодно. Через місяць він зізнався, що закохується.
— Світлано, я серйозно, — сказав він одного вечора, коли ми сиділи на лавці біля Русанівського каналу. — Ти не просто гарна дівчина. З тобою легко. З тобою хочеться будувати щось справжнє.
Я теж вже розуміла, що це не просто захоплення. Він був тим, з ким я могла бути собою — без масок, без гри.
Ми почали планувати майбутнє: він розповідав про свої заощадження на іпотеку, я — про те, як хочу колись відкрити власну бухгалтерську фірму.
Через пів року він зробив пропозицію — не на колінах у ресторані, а просто під час прогулянки в парку де ми любили годувати качок.
— Вийдеш за мене? — запитав він, тримаючи маленьку коробочку з кільцем. — Я не обіцяю гори золота, але обіцяю — будемо разом у всьому.
Я сказала «так» без вагань.
Весілля було скромним — у ресторані на лівому березі, з найближчими родичами й друзями.
Батьків у мене не було: мама не стало, коли мені було п’ятнадцять, тато — ще раніше. Тож на весіллі з мого боку були лише тітка й двоюрідна сестра.
А от родина Дмитра була великою й гучною. І саме тоді я вперше по-справжньому познайомилася з Ольгою Петрівною.
Вона була енергійною жінкою за п’ятдесят, з акуратною зачіскою й пронизливим поглядом.
Під час весілля вона весь час була в центрі уваги: розпоряджалася, хто де сидить, що коли подавати, навіть музику коригувала.
Коли ми з Дмитром підійшли вітатися, вона обняла мене міцно, але якось по-хазяйськи.
— Ну, нарешті, син одружується! — голосно сказала вона. — Світланочко, тепер ти наша. Будеш слухатися, як донька. А я вже подбаю, щоб усе було правильно.
Я посміхнулася, але всередині щось стиснулося. Дмитро тільки сміявся: «Мамо, не лякай її одразу». Але я помітила, як він трохи напружився.
Після весілля ми оселилися в його однокімнатній квартирі в новобудові. Мою бабусину двокімнатну ми вирішили здавати: зробили невеликий ремонт, купили нову техніку.
Дмитро сказав чітко:
— Ми не житимемо в твоїй квартирі. Я хочу, щоб усе було наше, спільне. Щоб ніхто не міг сказати, що я одружився заради житла.
Я цінувала це в ньому — гордість, незалежність.
Ольга Петрівна спершу не надто втручалася. Дзвонила раз на тиждень, запрошувала на сімейні обіди до Броварів.
Я їздила з Дмитром, бо не хотіла непорозумінь, але щоразу відчувала, як вона намагається все контролювати. Наприклад, одного разу на обіді вона почала:
— Дмитрику, ти ж знаєш, що я завжди казала: одружуватися треба на дівчині з хорошою родиною. Світланочка, ти ж не проти, якщо я тобі пораду дам? От дивись, ти ж бухгалтер — це добре, але треба думати про дітей. Коли плануєте?
Я чемно відповідала, але всередині напружувалася. Дмитро захищав мене: «Мамо, ми самі розберемося».
Але я бачила, як їй це не подобається — що ми приймаємо рішення самостійно.
З часом я почала помічати більше.
Вона могла зателефонувати Дмитру й годину розповідати, як треба жити, кого слухати, що купувати.
Він слухав, іноді погоджувався, іноді віджартовувався. Але я зрозуміла: Ольга Петрівна звикла, що в її сім’ї останнє слово завжди за нею.
Вона вирішувала, куди поїхати на відпочинок, що купити батькам на свята, навіть як облаштувати квартиру. І коли ми з Дмитром почали будувати своє життя окремо, це її дратувало.
Я свідомо тримала дистанцію. Не дзвонила першою, на обіди їздила рідше, посилаючись на роботу.
Коли вона питала про мою квартиру, я відповідала коротко: «Все гаразд, жильці хороші». Я не хотіла, щоб вона втручалася в наші фінанси, в наше життя.
Я бачила, як вона намагається керувати навіть дорослим сином, і не хотіла, щоб те саме сталося з нами.
— Ти ж не сердишся на маму? — якось запитав Дмитро, коли я відмовилася їхати на черговий обід.
— Ні, просто втомлена, — відповідала я. Але всередині думала: краще тримати дистанцію. Краще не давати їй зайвого впливу.
Я ніколи не уявляла, що вона може перейти межу. Що візьме на себе право розпоряджатися моїм, діяти за моєю спиною.
Я думала, що дистанція — це достатньо. Я помилялася.
Недільний ранок здавався звичайним, але я знала: сьогодні все зміниться. Я стояла перед дверима квартири свекрухи з двома чоловіками – моїми колегами з роботи, які погодилися допомогти мені в цій маленькій, але вишуканій помсті.
Серце калатало, але я тримала обличчя спокійним, навіть усміхненим.
Двері відчинила Ольга Петрівна. Вона була в домашньому халаті, з недбало зібраним волоссям, і спершу не зрозуміла, що відбувається.
— Світлано? А це хто такі? – її погляд ковзнув по незнайомих чоловіках, і в голосі з’явилася тривога.
— Доброго дня, Ольго Петрівно, – я привітно всміхнулася. – Не звертайте уваги на ці слова, це просто так. Проходьте, хлопці, оглядайте квартиру. Тут скоро одна кімната звільниться, і ви зможете з дружиною заїжджати. Житло просторе, зручне, район тихий.
Один із чоловіків, Ігор, чемно кивнув і зробив крок уперед, ніби справді збирався оглядати.
Ольга Петрівна витріщилася на нього, потім на мене.
— Ти що, з глузду з’їхала? Яких ще жильців? Це моя квартира! Моя і мого чоловіка! Забирайтеся звідси всі негайно!
— Та що ви так хвилюєтеся? – я продовжувала усміхатися. – Ви ж самі любите допомагати родичам із житлом. Ось і я вирішила допомогти хорошим людям. Вони надійні, платитимуть вчасно. А ви з тестем тут удвох у трикімнатній – місця ж вистачає. Не пропадати ж добру.
— Ти… ти що собі дозволяєш?! – її голос затремтів від обурення. – Я зараз дзвоню Дмитру! Він тобі покаже!
— Дзвоніть, дзвоніть, – я спокійно відповіла. – Розкажіть йому, як вам сподобалася ідея підселяти чужих людей. Він, напевно, оцінить.
Вона стояла в дверях, бліда, і вперше за весь час нашого знайомства я побачила в її очах справжній страх. Не гнів – страх. І в той момент я зрозуміла: моя маленька вистава вдалася.
Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього, треба повернутися трохи назад.
Мене звати Світлана. Мені тридцять два, я заміжня за Дмитром уже шість років. Коли ми одружувалися, я принесла в сім’ю невелику двокімнатну квартиру в Дарницькому районі Києва – спадок від бабусі.
Дмитро тоді сказав: «Ми не житимемо в твоїй квартирі. Я хочу, щоб у нас було своє, щоб ніхто не міг дорікнути».
Він працював інженером на великому підприємстві, отримував добру зарплату і вже кілька років відкладав на іпотеку.
Тож після весілля ми оселилися в його новенькій однокімнатній у новобудові, а мою квартиру відремонтували і почали здавати.
Спочатку жильці змінювалися часто, але останні два роки там жила чудова молода пара – Олексій і Марина.
Студенти магістратури, спокійні, акуратні, платили завжди вчасно – батьки Марини переказували гроші з села, а я видавала розписку.
Мені подобалося, що все стабільно. Квартира приносила дохід, а я не мучилася пошуками нових людей.
Свекруха, Ольга Петрівна, довгий час особливо не цікавилася тією квартирою. Але одного осіннього вечора все змінилося.
Дмитро розповів мені по телефону:
— Мама сьогодні питала про твою квартиру. Хто там живе, скільки платять. Я сказав, що не знаю точно, це ж твоє. А вона – мовчить.
— Навіщо їй? – здивувалася я.
— Каже, двоюрідна племінниця її, Катерина, з чоловіком Сергієм хочуть переїхати до Києва з містечка на Черкащині. Катя закінчила економічний, Сергій – будівельник. Шукають житло. Мама питає, чи не пустує твоя квартира.
Я тільки посміялася.
— Пустує? Там люди живуть. І дуже хороші.
Через день Ольга Петрівна зателефонувала мені сама.
— Світлано, привіт. Скажи, а твої жильці надовго оселилися? – почала вона без зайвих вступів.
— Так, Ольго Петрівно, вони планують ще пару років. Поки навчання не закінчать. Мене все влаштовує: і порядок тримають, і платять вчасно.
— А ти не могла б їх… попросити з’їхати? – її голос став медово-прохальним.
— З якої причини? – я щиро не зрозуміла.
— Бачите, в мене є чудовий варіант для тієї квартири. Мої родичі. Свої люди. З ними спокійніше. Ніяких несподіванок. Аккуратні, бережливі. Ти ж розумієш – свої завжди краще.
Я закліпала здивовано. Не від злості – від подиву. Як це «свої краще»? Для мене ті студенти були надійнішими за будь-яких «своїх», яких я навіть в очі не бачила.
— Ні, Ольго Петрівно, вибачте, але я не бачу підстав виселяти хороших жильців. Ринок оренди зараз великий, нехай ваші родичі пошукають. Багато варіантів.
На тому кінці слухавки запала пауза.
— Дивно ти себе поводиш, Світлано. Сімейні інтереси тобі, виходить, байдужі? – її голос став холодним, як осінній вітер.
— Я вважаю інтереси своєї сім’ї, – відповіла я спокійно і поклала слухавку.
Я думала, на тому все закінчиться. Але помилялася.
Через кілька днів Дмитро сказав:
— Мамі щось не спокійно. Вона знову питала про квартиру. Я сказав: шукай оголошення в інтернеті, там повно варіантів.
Я тільки зітхнула.
А потім настала тиша. Підозріла тиша.
Минуло ще кілька днів. Я була зайнята роботою – я бухгалтер у невеликій фірмі аж тут дзвінок від дівини яка орендувала мою квартиру. Та крізь сльоз сказала, що їхні речі буквально виставила якась пані. Питала, чого я не попередила про висилення.
Я вискочила із роботи і не поїхала, а полетіла до своєї квартири.
Під’їхала, подзвонила у домофон. Двері відчинила незнайома дівчина – гарна, але з трохи зухвалим виразом обличчя.
— Добрий вечір. А Олексій з Мариною вдома? – запитала я.
— Ні тут ніяких Олексія з Мариною, – дівчина окинула мене поглядом. – А ви хто?
— Я господиня квартири. Світлана.
Вона розсміялася.
— Ой, тьотя Ольга попереджала, що ви можете завітати. Проходьте. Я Катя. Ми з Сергієм тепер тут живемо.
Я зайшла, ніби в тумані. У квартирі пахло чужим життям: на кухні стояли нові каструлі, у вітальні – чужі речі.
І всюди безлад, якого за попередніми жильцями ніколи не було.
— Як це «тепер живете»? – я ледве вимовила. – Де Олексій і Марина?
— З’їхали, мабуть. Ми ж не цікавилося, – Катя знизала плечима. – Тьотя Ольга нас поселила. Сказала, що все вирішено.
— Яка ще тьотя Ольга? У мене немає тьоті Ольги! Ольга Петрівна – моя свекруха, але квартира моя! І ключі тільки в мене!
Катя подивилася на мене з жалем, ніби я не зовсім зрозуміла.
— Ну, значить, у неї були ключі. Ми заплатили їй за півроку. Не багато, звісно, бо ми ж родичі. А вам, вибачте, ми нічого не винні.
Я відчула, як земля йде з-під ніг.
— Ви заплатили їй? І скільки?
— Не скажу, це наша справа. Але менше, ніж ви, брали з чужих.
Я вийшла з квартири, ніби в трансі. Сіла в машину і поїхала до свекрухи.
Ольга Петрівна відчинила двері з усмішкою.
— О, Світланочка, заходь. Чаю хочеш?
— Ольго Петрівно, що ви наробили? – я зайшла без запрошення. – Ви виселили моїх жильців? Поселили своїх родичів? І гроші взяли?
Вона знизала плечима, ніби йшлося про дрібницю.
— Ну і що? Я допомогла своїм. Вони ж хороші діти. А твої студенти – чужі люди. Що в цьому поганого?
— Поганого? Це моя квартира! Мої гроші! Ви обманули і жильців, і мене!
— Обманула? – вона всміхнулася. – Я просто сказала, що я співвласниця. Римма… ой, тобто ти ж не єдина власниця, правда? Спадок – річ складна. Ну і вони повірили. А Катя з Сергієм справді зараз без грошей, роботу шукають. Як почнуть заробляти – віддадуть тобі. Ми ж сім’я.
— Віддадуть? Ви вже взяли з них гроші!
— Та ніяких грошей я не брала! – вона розвела руками. – Це Катя переплутала. Вони мені обіцяли, коли влаштуються.
Я зрозуміла: вона бреше. І бреше так легко, ніби все життя тільки цим і займалася.
— Ольго Петрівно, до завтрашнього ранку квартира має бути порожньою. Інакше я звертаюся куди треба.
— Ти що, виженеш рідних людей на вулицю? – її очі звузилися.
— Це не мої рідні. І не ваші гроші.
Наступного дня Катя з Сергієм з’їхали. Неохоче, з образою, але з’їхали. Я повернула попередніх жильців – на щастя, вони ще не встигли знайти постійне житло.
Але осад залишився. Гіркий. Я не могла пробачити. Не обман – це можна було б якось зрозуміти, хоч і важко. А ту легкість, з якою Ольга Петрівна розпоряджалася чужим, ту впевненість, що їй усе дозволено, бо «свої».
І тоді я вирішила: нехай відчує те саме.
Я попросила двох колег – Ігоря і Павла – допомогти. Сказала: просто пограємо в маленьку виставу. Вони погодилися з радістю – їм сподобалася ідея.
І от ми стоїмо перед її дверима.
— Ну що, по руках? – питаю я в Ігоря голосно, щоб Ольга Петрівна чула. – Як тільки кімната звільниться, заїжджайте. Жінка вже пакує речі.
— Ти не нормальна! – шепоче Ольга Петрівна, але вже без колишньої впевненості.
— А пам’ятаєте, як ви казали: свої завжди краще? Ось і я знайшла хороших людей. Надійних.
Вона дивилася на мене, і я бачила: вона зрозуміла. Зрозуміла, як це – коли хтось чужий вирішує за тебе, де тобі жити і з ким.
Звісно, я не збиралася справді підселяти нікого. Ми просто постояли ще трохи, поговорили голосно про «ремонт» і «передоплату», а потім я сказала хлопцям: «Вибачте, переплутала адресу». І ми пішли.
Ольга Петрівна більше ніколи не згадувала мою квартиру. І не дзвонила з пропозиціями «допомогти родичам».
А я зрозуміла: іноді найкраща відповідь – дзеркало. Просто покажи людині її власне відображення.
Головна картинка ілюстративна.
