— Мамо, ти приїжджаєш наступного тижня? — запитала я, не відриваючи погляду від екрана ноутбука, де заповнювала таблицю з робочими завданнями. Пальці швидко ганяли по клавіатурі, заповнюючи тишу нашої київської квартири.

Максим сидів на дивані, гортаючи щось у телефоні. Мої слова, його явно здивували. Він підняв голову, і я відчула, як напруга в кімнаті загусла.

— Приїжджає? — його голос був тихим, але я чула в ньому стримуване обурення. — Олено, ми ж домовлялися. Ти знаєш, як було минулого разу. Я не хочу цього повторення.

Я закрила ноутбук із тихим клацанням і подивилася на нього. Мені набридло ходити навшпиньки навколо його настрою.

— Ми ні про що не домовлялися, Максиме, — сказала я, чітко вимовляючи кожне слово. — Ти сказав, що тобі не подобається ідея. Я тебе почула. Але це моя мама, і вона приїде. Крапка.

Він різко встав, кинув телефон на диван і почав ходити по кімнаті — три кроки до вікна, три назад. Його рухи були різкими, як у загнаного звіра.

— Почула? Ти серйозно? — його голос тремтів. — Твоя мама три тижні розповідала, що я не гідний тебе! Що мої 8 000 гривень на місяць — це ніщо для «її принцеси»! Вона назвала мою роботу смішною! Я не хочу, щоб у моєму домі мене принижували!

Я сиділа нерухомо, дозволяючи йому виговоритися. Його слова були як хвилі, що б’ються об скелю — гучні, але безсилі. Коли він замовк, я заговорила, зберігаючи спокій, який, я знала, дратує його найбільше.

— Я розумію, що тобі некомфортно, Максиме, — сказала я, наче пояснювала клієнту умови контракту. — Я поважаю твоє бажання спокою. Ти багато працюєш, втомлюєшся. Але моя мама приїде, і це не обговорюється. Якщо тобі так важко, можеш на цей час з’їхати. У тебе є друзі, дача Богдана за містом. Зніми квартиру. Відпочинеш від нас. А коли мама поїде, ми вирішимо, чи захочеш ти повернутися.

Я відкрила ноутбук і повернулася до роботи, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Максим стояв посеред кімнати, і я бачила, як він намагається знайти слова, щоб повернути контроль.

Але я вже прийняла рішення. Це був мій дім, моя сім’я, і я не дозволю йому диктувати, хто може бути частиною мого життя.

Мене звати Олена, мені 30 років, і я живу в двокімнатній квартирі на околиці Києва разом із чоловіком Максимом. Ми разом п’ять років, три з яких одружені.

Наша квартира — це наш маленький світ, який ми створювали разом: брали кредит на меблі, сперечалися через колір штор, вибирали шпалери. Я працюю аналітиком у великій IT-компанії, заробляю 40 000 гривень на місяць, іноді більше, якщо беру додаткові проєкти.

Максим — охоронець на пів ставки заробляє 8 000, і хоча це менше, ніж моя, я ніколи не вважала це проблемою. Він шукав себе. Був то гітаристом, то барабанщиком. Пів року працював у цирку. Інколи підробляв вантажником.

Але останнім часом він був лиш тримачем дивану. йшов на роботу а повертаючисьголосно жалівся на життя. Потім сідав за комп’ютер і лиш дава мені вказівки: чаю, кави, їсти.

Характер його зіпсувався вкрай. Нині він спокійно критикує мою зовнішність, може підвищити голос. А ще, постійно дорікає мене роботою, хоча саме я була основним годувальником нашої сім’ї. Я терпіла, бо любила його.

Я вірила в нашу сім’ю. Ми будували наше життя разом, і мені здавалося, що ми команда. Але мама моя ніколи його не любила. Завжди казала, що я помилилась у виборі чоловіка. Просила зняти рожеві окуляри і поглягнути на життя таким, яким воно є.

Але останнім часом я почала помічати, що Максим дедалі частіше чинить опір моїм рішенням. Я завжди була тією, хто планує — відпустки, вечері, плани на вихідні.

Він не заперечував, але я відчувала, як його мовчання стає важчим. Коли я сказала, що моя мама, пані Галина, приїжджає до нас на місяць, я знала, що це викличе бурю. Але я не була готова до того, наскільки глибоко ця буря зачепить нас обох.

Мама — це моя опора. Вона живе в Черкасах, і має енергію, якій позаздрила б двадцятирічна. Її візити завжди були як ковток свіжого повітря для мене — вона привозила домашні паштети, розповідала історії про родичів, допомагала з порядком.

Але Максим бачив у ній загрозу. Минулого разу, два роки тому, вона критикувала його за все — від зарплати до старих журналів про риболовлю, які він тримав у коморі. Я тоді сміялася, думаючи, що це просто її манера піклуватися. Але тепер я бачила, що для Максима це було приниженням.

Коли я повідомила про її приїзд, я чекала на його протест. Але я не чекала, що він сприйме це як виклик. Я дала йому вибір — прийняти це або піти. І я була готова до будь-якого його рішення.

Наступні два дні були як танець на тонкому льоду. Максим не з’їхав, як я запропонувала. Він залишився, сподіваючись, що я передумаю. Але я не збиралася відступати.

Я продовжувала жити своїм життям: готувала сніданки, відповідала на робочі листи, жартувала про дощ за вікном. Але кожен мій жест був просочений холодною впевненістю — я не дозволю йому диктувати мені умови.

У середу він зробив ще одну спробу. Я сиділа на дивані, складаючи список покупок у телефоні. Максим сів поруч, ближче, ніж зазвичай, і я відчула, як він намагається зруйнувати стіну, яку я звела.

— Олено, давай поговоримо, — сказав він, намагаючись звучати спокійно. — Ми ж сім’я. Ми завжди все вирішували разом. Невже ти справді хочеш, щоб я з’їжджав? Це ж наш дім.

Я не відірвала погляду від телефону. Мої пальці продовжували гортати екран.

— Ми вже все обговорили, Максиме, — відповіла я. — Ти залишився, значить, ти з усім згоден. Якщо ні — ти знаєш, що робити.

— Я не згоден! — він підвищив голос. — Я не хочу, щоб через місяць візиту твоєї мами ми зруйнували все, що будували! Невже тобі байдуже?

Я нарешті подивилася на нього. Його очі палали, але я не відчувала провини. Я відчувала лише втому від його спроб перетягнути ковдру на себе.

— Байдуже? — перепитала я. — Максиме, ти називаєш це сім’єю, коли я мушу вибирати між тобою і моєю мамою? Коли я мушу виправдовуватися за те, що хочу її бачити? Це не сім’я. Це твої забаганки. І вони для мене не головне.

Він замовк, і я повернулася до телефону. Я знала, що мої слова його зачепили, але мені було байдуже. Я втомилася постійно поступатися.

Суботній ранок був ясним і прохолодним. Я прокинулася рано, прибрала в квартирі, підготувала гостьову кімнату. Максим сидів на кухні, розмішуючи каву, яка давно охолола. Я бачила, як він напружений, але не сказала нічого.

О десятій пролунав дзвінок у двері. Я метнулася до передпокою, відчуваючи, як серце наповнюється радістю.

— Мамочко, ти приїхала! — вигукнула я, обіймаючи маму. Вона принесла з собою знайомий запах парфумів і кілька важких пакетів із домашньою їжею.

Мама увійшла на кухню, де сидів Максим. Її погляд ковзнув по ньому, оцінюючи його домашню футболку і чашку в руці.

— Максиме, доброго ранку! — сказала вона, простягаючи руку. — Зовсім замотався на роботі, чи не так? Худющий став, треба тебе підгодувати.

Він щось пробурмотів у відповідь і допив каву. Мама почала розкладати пакети на столі: банки з огірками, копчена скумбрія контейнери з голубцями.

— Це тобі, Оленко, твій улюблений паштет, — сказала вона, дістаючи баночку. — А це котлети, щоб ти не мучилася з готуванням. Я ж знаю, як ти заклопотана, поки дехто відпочиває.

Я посміхнулася, знаючи, що її слова зачіпають Максима. Але я не зупиняла її. Мені подобалося, що мама тут, що вона наповнює дім своєю енергією.

Наступні дні були як повернення в дитинство. Мама взялася за господарство: переставила каструлі на кухні, викинула старі журнали Максима з комори, бо вони «захаращували простір».

Вона готувала мої улюблені страви — голубці, котлети, запечену форель. Ми годинами розмовляли про родичів, згадували наші поїздки до Одеси, сміялися над старими історіями. Максим ставав усе більш мовчазним, але я не звертала на це уваги. Він сам обрав залишитися.

Одного вечора за вечерею мама згадала сусідку.

— Оленко, я говорила з пані Іриною з третього поверху, — сказала вона, нарізаючи форель. — Вони з чоловіком їдуть у круїз Середземним морем. Венеція, Рим, Афіни. Оце я розумію, чоловік дбає про свою жінку.

Я зітхнула, уявляючи, як було б чудово побачити ці міста.

— Так, мамо, це було б неймовірно, — відповіла я. — Побачити щось, крім роботи і цього вічного ремонту в сусідів.

Максим поклав виделку на тарілку. Звук металу об фаянс різко розірвав нашу розмову. Я подивилася на нього, відчуваючи, як напруга в кімнаті досягає піку.

— Значить, дбати про жінку, — сказав він тихо, але в його голосі бриніла сталь. — Це коли мої речі називають «хламом» і викидають із комори? Коли за столом говорять про мене, ніби я невидимий?

Він повернувся до мами.

— Ви приїхали і за тиждень зробили так, що я почуваюся чужим у власному домі. Ви переставили все на кухні, забрали мою комору. Ви постійно натякаєте, що я тут ніхто.

Потім він подивився на мене, і я відчула, як його погляд пронизує мене наскрізь.

— А ти, Олено, дозволяєш цьому відбуватися. Ти смієшся, коли мене принижують. Тобі подобається спостерігати, як я стаю меншим під вашими поглядами?

Він підвівся, повільно, з важкою втомою.

— Ти хотіла, щоб я з’їхав? Щоб не заважав вам із мамою? Добре. Вважай, що я це зробив.

Я дивилася на нього, не відчуваючи ні страху, ні жалю. Я чекала, поки він закінчить, а потім акуратно промокнула губи серветкою і склала руки на столі.

— Ти закінчив? — запитала я, наче вислухала звіт. — Ти правий, тобі тут некомфортно. Тебе не поважають так, як ти хочеш. І знаєш що? Мені байдуже.

Я нахилилася вперед, знижуючи голос.

— Ти думаєш, що зараз прийняв рішення? Що сам ідеш? Не сміши, Максиме. Я прийняла це рішення ще тиждень тому. Поки ти душився від образ, я вже шукала варіанти. Я навіть говорила з рієлтором. Я не збиралася питати, чи хочеш ти повернутися. Я вирішувала, чи хочу я, щоб ти повернувся. І я вирішила.

Мама схвально кивнула. Вона знала, що я не відступлю.

— Тож не влаштовуй сцени, — закінчила я, підводячись. — Збирай речі. Не тільки свої вудки, а все. Даю тобі час до завтрашнього вечора. А ми з мамою доїмо цю чудову рибу і обговоримо, якого кольору будуть шпалери в твоїй колишній коморі.

Я сіла назад і посміхнулася мамі.

— Мамо, передай, будь ласка, лимон.

Ми продовжили вечерю, а Максим стояв посеред кімнати, ніби його щойно стерли з нашого життя. Я знала, що це не кінець. Але це був мій дім, моя сім’я, і я не дозволю нікому диктувати, як мені жити.

Наступного дня Максим почав збирати речі. Він не кричав, не сперечався. Він просто складав одяг у валізу, забирав свої вудки, журнали, дрібнички. Я дивилася на це з кухні, попиваючи каву, і відчувала дивний спокій. Я не відчувала провини — я відчувала полегшення.

Мама сиділа поруч, гортаючи журнал про інтер’єри.

— Оленко, як думаєш, блакитні шпалери в гостьовій? — запитала вона. — Чи краще персикові?

— Блакитні, — відповіла я, посміхаючись. — Вони заспокоюють.

Максим вийшов із квартири ввечері, тихо зачинивши двері. Я не проводжала його. Я знала, що ми ще поговоримо — можливо, через тиждень, можливо, через місяць. Але я також знала, що назад дороги немає. Я вибрала себе, свою маму, свій спокій. І я була готова до того, що буде далі.