Мама з дитинства мене вчила, що чоловік має забезпечувати родину, а жінка має бути про сто гарною мамою і господинею. Мама це все втілювала в життя на практиці – тата вічно не було вдома, а ми жили в достатку в гарній хаті, смачно їли і добре спали.
Нам допомагали ще бабусі й дідусі з обох боків, тому мама не тримала господарку. Ми допомагали то одним, то другим дідусям і бабусям, які нас і годували потім весь рік. Нас такий варіант влаштовував. А те, що по селу говорили, ніби ми ні до чого не придатні – нас не хвилювало, бо нам було добре.
У нас була гарна хата, гарна машина, гарний одяг – всі мої ровесниці мені заздрили, а їхні мами моїй мамі.
Коли приїжджав тато, то ми влаштовували бучні гуляння з усією родиною, бо він приїздив раз на кілька років.
Коли я стала дорослішати, то картина чоловіка, якого я покохаю була вже сформована – має бути гарним, заробляти багато грошей, а я маю сидіти вдома і їх витрачати на себе і дітей. Він має мене цінувати за те, що я роблю.
Все. Чого ще більше треба?
Вчилася я посередньо, як і всі.
Але далі сталося те, що я стала помічати, як старшокласник Славко на мене дивиться, хлопець був дуже вродливим і я вже й собі почала про нього мріяти.
Але про моє захоплення якось дізналася мама, певно молодша сестра доклала.
– Ти що? Ти бачиш, яка там бідота? Там ні батька, ні матері, а їх троє в бабусі! Його майбутнє – це тракторист і жінка доярка. Ти хочеш корови на фермі доїти?
– Чого я маю корови доїти?, – дивуюся я.
– Бо там ще молодших треба на ноги ставити. Замість гарної сукенки тобі, він буде купувати дві сукенки сестрам! Отак буде. Я для того тебе ростила в добрі і теплі аби ти так собі долю перекособочила?
Я подумала про красиві очі Славка, а далі сплили великі очі бабиної корови і я зрозуміла, що ні за які гроші!
Мама допомогла мені вступити в престижний університет.
– Тут одні нафтовики майбутні. Тут діти простих людей не вчаться, тому будь мені розумничкою!
Я й була. Огледіла всіх навколо і вибрала собі хлопця під всі мої запити – гарний і багатий. Довго його вмовляти не прийшлося, бо я дівчина була видна.
Ми побралися і весілля було схоже на казку – карета, біла сукня з короною і довгим шлейфом, голуби і купа квітів в залі! Всі були дуже зворушені і казали, що ми неймовірно гарна пара і діти наші будуть просто ангеликами.
Поки ми вчилися, то батьки Олега нас дуже підтримували – купили квартиру, зробили там ремонт, давали гроші на їжу. Потім Олег влаштувався на роботу і почав приносити додому зарплатню. За мірками загалу, то було доволі нормальною сумою, але ж не для нас.
Я мала гарно виглядати, тому витрачала на себе багато і Олег це сприймав нормально.
– Хочеш мати вродливу жінку – то в неї треба вкладати, – казала я.
Не думайте, що я з нього почала вимагати того, чого він не міг мені дати. Ні. Я його підтримувала. Я його просто обожнювала і піклувалася про нього.
У нас з’явилися діти і витрати ще збільшувалися, але його батьки перестали нам допомагати. Виявилося, що вони були винні банку гроші і тепер лишилися ні з чим.
Олег крутився як міг і я зрозуміла, що маю йому допомогти і підтримати. Я влаштувалася на роботу і зарплата моя мене звичайно просто вразила – це мізер, це на один похід в магазин.
На багато що мені відкрилися очі і я стала працювати більше і більше, а от Олег, навпаки, став якось до всього відноситися з байдужістю! У нього виявляється складні душевні переживання!
То у мене переживання – місяць без косметологічних процедур! А не це.
Я скажу так – за кілька років вже я тримала цю родину фінансово і вкупі, бо я вкладала в неї стільки моїх зусиль, що й не передати. Я все ще дуже гарно виглядаю, як на свої роки, мені більше тридцяти не даш в мої сорок чотири.
Але я сама на це заробляю, розумієте в чому сміх? Я сама можу собі все купити. А мій чоловік – це якийсь додаток, який ніякої ролі в родині не грає, є він чи нема.
Мама приїхала і вкотре розповідає сільські плітки, мовляв Славко трохи видряпався та має ферму, де вони з дружиною розводять телят.
– Дряпаються, дряпаються. А на ферму на велосипеді їде, ще й дітей з собою беруть та шкіряться на всю вулицю, – розповідає мама.
А я тепер мовчу. А що я маю на це сказати?
Фото Ярослава Романюка.
