Я стояла на кухні, тримаючи в руках великий пакет з покупками, і акуратно розкладала продукти по полицях холодильника. Свекруха, пані Олена, вже зібралася йти додому — була п’ятниця ввечері, і вона, як завжди, тримала в руках свою простору торбину. Раптом її погляд впав на те, що я діставала.
Вона швидко підійшла ближче і, не вагаючись, витягла з моїх рук пачку сиру та пляшку йогурту.
— О, саме цього мені й бракувало вдома! Сир такий свіжий, а йогурт — мій улюблений смак!
Я завмерла на місці, не знаючи, що сказати. Вона просто поклала все до своєї торбини, ніби це було само собою зрозуміло.
— Пані Олено, це ж я купила для нас на вихідні… Ви могли б хоча б спитати?
Вона повернулася до мене з усмішкою, ніби нічого не сталося.
— Ну що ти, доню, невже шкода? Я ж стільки часу проводжу з вашим малим, допомагаю вам. А це ж дрібниця!
— Дрібниця? Ви майже весь холодильник забираєте щотижня! Я готую заздалегідь, щоб не витрачати час, а приходжу — і нічого немає!
Голос мій підвищився, хоч я й старалася тримати себе в руках.
Чоловік якраз увійшов на кухню, почувши наші голоси.
— Мамо, може, справді… — почав він невпевнено.
Але пані Олена перебила його:
— Синку, ти ж знаєш, як мені важко на одну пенсію. А ви молоді, заробляєте, вам не важко поділитися. Я ж не чужа людина!
Я відчула, як усе всередині кипить.
— Поділитися — це коли просять, а не беруть без слова! Якщо так продовжуватиметься, краще ми знайдемо інший варіант з дитиною!
Вона лише зітхнула, підняла торбину важче і пішла до дверей.
— Ну, як знаєте. Я ж для вас стараюся…
Двері зачинилися, а я залишилася стояти, дивлячись на напівпорожній холодильник.
Мене звати Марія, і я завжди вважала, що сімейні стосунки — це щось святе, де кожен піклується про іншого без зайвих слів чи розрахунків. Я виросла в звичайній родині, де батьки вчили мене допомагати близьким, ділитися тим, що маєш, і цінувати підтримку.
Коли я вийшла заміж за Андрія, то думала, що наша сім’я буде такою ж гармонійною. Ми мріяли про дитину, планували майбутнє, і все здавалося ідеальним.
Наш син, Романко, народився три роки тому. Це було справжнє щастя — маленький, допитливий хлопчик з великими очима й заразливою усмішкою.
Андрій працював у будівельній фірмі, я — у невеликій компанії з обліку. Життя вирувало, але коли Романку виповнилося два з половиною, постало питання з дитячим садком. Ми хотіли записати його до найближчого, щоб мені було зручно забирати його після роботи.
Але, на жаль, ми запізнилися з документами. Місця в групі вже розібрали, а садки в нашому районі взагалі переповнені. Був варіант з іншим закладом, але він розташовувався на іншому кінці міста.
Щодня возити туди й назад — це значить витрачати купу часу на дорогу, встати раніше, повертатися пізніше. Ми з Андрієм посиділи, порахували й зрозуміли, що так не вийде.
І тут несподівано допомогла свекруха, пані Олена. Вона сама зателефонувала одного вечора й запропонувала:
— Слухайте, діти, я ж на пенсії сиджу вдома одна. Чому б мені не посидіти з онуком? Мені буде радість, а вам — полегшення.
Ми з Андрієм навіть не знали, як реагувати. Це ж була справжня знахідка! Пані Олена жила недалеко, в сусідньому мікрорайоні, і могла приходити щодня.
Ми, звичайно, погодилися з великою подякою.
— Мамо, ви нас просто рятуєте! — сказав Андрій по телефону.
— Та що там, синку, для рідних усе, — відповіла вона спокійно.
Так і почалося. Пані Олена приходила зранку, забирала Романка від нас, гуляла з ним, годувала, гралася. Хлопчик швидко до неї звик, називав бабусе і навіть просився до неї в гості.
Я повернулася на роботу повноцінно, Андрій теж не відволікався. Життя налагодилося. Я старалася готувати їжу з запасом — варила супи, робила котлети, запіканки, щоб увечері не стояти біля плити довго.
Частина йшла на обід для пані Олени й Романка, а решта — для нас на вечерю чи наступний день.
Спочатку все було чудово. Пані Олена хвалила мої страви:
— Марійко, який смачний борщик ти зварила! Романко все з’їв, добавки просив.
— Дякую, пані Олено. Беріть і собі, я спеціально більше роблю.
Вона посміхалася й брала тарілку. Ми розмовляли про погоду, про те, як Романко навчається нових слів, про його малюнки. Андрій увечері питав у мами, як день пройшов, і все здавалося ідеальним.
Але десь через місяць я почала помічати дивні речі. Продукти в холодильнику закінчувалися швидше, ніж мали б. Я купувала пачку масла — вистачало на тиждень, а тут за кілька днів уже порожньо.
Йогурти, сир, фрукти — усе зникало. Я спочатку думала, що Романко більше їсть, чи може я сама забуваю. Але ні, апетит у дитини стабільний.
Особливо це стало помітно перед вихідними. У п’ятницю ввечері пані Олена збиралася додому, і я бачила, як вона пакує щось у свою торбину. Спочатку невеликі контейнери — “на вечерю собі візьму, щоб не готувати”. Я не заперечувала, навпаки, пропонувала:
— Беріть, пані Олено, я ж для всіх стараюся.
Але поступово порції зростали. Вона брала цілі каструлі, судочки з салатами, пакети з хлібом чи ковбасою. Торбина ставала дедалі важчою, і вона ледве її піднімала.
Одного разу я повернулася з роботи раніше й застала її на кухні. Вона якраз перекладала з моєї каструлі плов у свій контейнер.
— Пані Олено, ви вже йдете? — запитала я з усмішкою.
— Так, доню, час додому. Ось, візьму трошки плову, бо вдома нічого немає.
— Звичайно, беріть. Але я ж учора багато зварила, щоб на суботу вистачило.
Вона лише кивнула й продовжила пакувати.
Я не сказала нічого тоді, але ввечері поговорила з Андрієм.
— Слухай, ти помітив, що мама багато продуктів забирає додому?
Він подивився на мене здивовано.
— Ну й що? Вона ж допомагає нам з Романком безкоштовно. Пенсія в неї маленька, ціни ростуть. Ми ж можемо поділитися.
— Звичайно, поділитися можемо. Але вона навіть не питає часом. Просто бере й пакує.
Андрій зітхнув.
— Марійко, не перебільшуй. Мама не чужа. Краще, ніж платити няні великі гроші.
Я погодилася зовні, але всередині щось гризло. Бо ж допомога допомогою, а повага до чужого — це окрема річ.
Ситуація загострювалася поступово. Пані Олена почала коментувати мої покупки. Коли я приносила з магазину свіжі овочі чи м’ясо, вона відразу казала:
— О, помідори гарні! Візьму кілька собі на салат.
Або:
— Куряче філе свіже, якраз мені на котлети.
І брала, не чекаючи відповіді. Я старалася купувати більше, але холодильник усе одно порожнів швидко.
Якось у середу я зварила великий горщик супу з фрикадельками — на кілька днів вистачити мало. У п’ятницю приходжу — каструля майже порожня.
— Пані Олено, ви супу багато взяли? — запитала я делікатно.
— Та ні, доню, тільки на обід нам з Романком. А решту… ну, вдома доїм, щоб не пропадав.
Але я знала, що вона забрала майже все.
Романко тим часом радів бабусі. Він розповідав:
— Мамо, бабуся Олена мені казки читає! І печиво дає!
— Молодець бабуся, — усміхалася я.
Але дедалі частіше ловила себе на думці, що ця допомога має свою ціну.
Одного вечора Андрій прийшов з роботи втомлений, а я саме розкладала покупки.
— Сьогодні знову великий пакет? — запитав він.
— Так, бо минулого тижня все швидко закінчилося.
Він допоміг мені, а потім сказав:
— Мама дзвонила, просила передати, що Романко сьогодні добре поводився.
— Добре, — кивнула я.
Але потім додав:
— Вона ще сказала, що в неї вдома мишка завелася, то продукти швидко псуються, тому бере більше.
Я розсміялася гірко.
— Мишка? Чи може сусіди приходять у гості?
Андрій насупився.
— Не жартуй так. Мама самотня, пенсія мала. Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли взаємно поважають, — відповіла я тихо.
Ми посперечалися вперше серйозно. Він стояв на своєму: мама допомагає безкоштовно, то ми маємо бути вдячними й не скупитися. Я ж казала, що вдячність вдячністю, але брати без дозволу — це вже занадто.
— Якщо так, то краще знайти платну няню, — сказала я врешті. — Тоді все буде чітко: платиш — і немає претензій.
Андрій образився.
— Ти хочеш, щоб мама почула таке?
— Ні, але якщо не поговорити, то ситуація тільки погіршуватиметься.
Наступного дня я спробувала делікатно поговорити з пані Оленою.
Вона прийшла зранку, Романко вже грався.
— Пані Олено, можна вас на хвильинку?
— Звичайно, доню, що сталося?
Ми сіли на кухні.
— Я дуже вдячна вам за допомогу з Романком. Він вас любить, і нам так зручно.
Вона усміхнулася.
— Та що там, радість мені.
— Але от щодо продуктів… Я помітила, що ви багато забираєте додому. Може, ми якось домовимося? Я можу окремо для вас готувати чи купувати.
Вона подивилася на мене здивовано.
— Ой, Марійко, ти що, рахуєш кожну крихту? Я ж для вас стараюся цілий день, а вдома сама. Пенсія маленька, не вистачає на все.
— Я розумію, але ж ми теж на зарплату живемо. І я готую для всіх, але коли приходжу — нічого немає.
— Ну, якщо тобі шкода, то я можу не брати. Але тоді й з Романком… подумаємо.
Вона сказала це спокійно, але я відчула натяк.
— Ні, ми ж не про те. Просто хочемо, щоб усе було по-доброму.
Вона кивнула, але в очах було невдоволення.
Того вечора вона знову пакувала торбину повну. Я промовчала.
Андрій увечері сказав:
— Мама скаржилася, що ти її образила.
— Я? Просто поговорила.
— Вона каже, що ти її звинувачуєш у крадіжці чи що.
— Нікого я не звинувачувала! Просто попросила питати.
Ми знову посперечалися. Андрій захищав маму, я — свої кордони.
Кульмінація сталася саме тієї п’ятниці, про яку я розповідала на початку. Після тієї сцени з сиром і йогуртом я не витримала. Коли двері зачинилися, я сіла на стілець і заплакала.
Андрій підійшов.
— Марійко, ну що ти…
— Андрію, це вже занадто. Вона поводиться, ніби все наше — її. Без слова бере, що хоче.
— Але ж вона бабуся…
— Бабуся — так, але не господарка в нашому домі!
Ми довго розмовляли тієї ночі. Я пояснювала, що люблю його маму, поважаю за допомогу, але не можу терпіти, коли ігнорують мої почуття.
— Якщо ми не знайдемо компроміс, то це зіпсує наші стосунки, — сказала я.
Андрій зітхнув важко.
— Добре, я поговорю з нею серйозно.
Наступного дня він поїхав до мами. Повернувся задумливий.
— Вона образилася сильно. Каже, що ми невдячні.
— І що тепер?
— Я сказав, що ми цінуємо її допомогу, але просимо поважати наш дім. Якщо вона не може без продуктів, то ми готові допомагати окремо — купувати для неї чи давати на продукти.
А тепер свекруха узагалі відмовилась із нашим сином сидіти. сказала. що ми її дуже образили і що вона ніколи не почувалась ще так ніяково.Чоловік на мене сердиться чомусь.
А в мені таке обурення. От що я не так сказала. га? Невже зачищати наш холодильник це нормально. Ну взяла тарілочку, ну одну котлетку додому. ну не забирати ж усе залишаючи порожні полиці.
От чим я не права, га?
Головна кратинка ілюстратвина.
