Марійка була артистка з самого дитинства, завжди гарно одягнена і перша на святкових вечорах, гарно виводила мелодію і усміхалася. «Яка мила дівчинка, точно буде артисткою», – думали всі.
Ми ж, звичайні смертні, не любила Марічку-задаваку, яка всі свої списані домашки і контрольні пояснювала тим, що їздила на виступ і не встигала підготуватися.
Але найбільше вона мені стала поперек орла, коли Василь почав залишатися на всі репетиції, хоч з його акторських талантів було носити лавки для глядачів.
Я ж Василя любила з самого малку і вже тоді шарілася від задоволення, коли бабуся його казала:
– Подивися, Васильку, яка гарна наречена для тебе росте.
Після школи ми пішли потупати. Я в швейне училище, бо у нас були фабричні цехи за кілька кілометрів від райцентру. А Марічка пішла в училище культури.
Я вірно чекала на Василя з армії, а її душа прагнула драми чи мелодрами і тому вона в місті закрутила роман з чоловіком, у якого через пів року раптово виявилася дружина і дитина.
Але замість того, щоб ходити з опущеною головою, в погляді Марічки читалася зверхність і вона випускала клуби диму, розповідаючи про своє доросле кохання. Вона б ще довго рекламувала такі стосунки, якби хтось не доніс її батькові і Марічка дуже швидко опинилася на квартирі в далекої тітки, яка мала не лише характер, але й силу й натхнення ходити за дівчиною чи не по п’ятах.
Василь вернувся з армії і я з трепетом пішла на танці до клубу, дуже сподівалася, що він оцінить, яка я стала за ці роки. Але його погляд байдуже ковзнув по мені.… Він вишукував Марічку.
Ну, почула подушка-подружка про мою біди, не просихала кілька місяців… А що поробиш?
Вчилася далі, на танці більше не ходила. Толку з того.
Василь подався до міста і подейкували, що запрошував Марічку на каву. Але та йому відмовила і не просто відмовила, а ще мистецьки пройшлася по його особистих та фізичних, економічних і інтелектуальних якостях.
Того вечора на танцях Василь шукав вже мене і розпитував, чого я не приходжу. Я чула як малі камінчики цокали в моє вікно, але батько швидко поставив такому каменепаду кінець:
– Я зараз як Бровка спущу, то хтось дуже пожаліє, що стоїть під вікнами!
Василя вітром здуло, бо нашого Бровка знали всі.
А потім Василь почав повз нас їздити на велосипеді. Дуже любив їхати поза село, коли ми з жінками верталися з автобуса і несли важкі сумки. Василь гонорово пропонував підвезти, але я супила брови і тягла свою сумку сама.
Через кілька тижнів Василь вже їздив мотоциклом і в його коляску лізли всі жінки з сумками, але я вперто йшла з важкою торбою сама.
Далі Василь пропав на пів року, а потім вернувся з автомобілем і галантно відкрив переді мною двері, коли я вийшла з автобуса з роботи.
Я б не сіла, але бабки сунулися самі залізти в машину і мене просто туди запхали… їхали мало не з відкритими дверима, щоб всі влізли.
Ввечері Бровко гавкав не перестаючи, а шибка аж дзвеніла від камінців.
– Та доки то буде!, – не витримав батько, – Ти хочеш аби пес голос втратив? Вийди на двір!
Василь стояв з букетом, то були квіти з сусідчиного городу.
– Томко, йдеш до клубу?
– Йду, – прошепотіла я.
Тепер у нас онуки величенькі, діти влаштовані і ми часто згадуємо ту їзду, коли з багажника бабусі вискакували, мов олениці.
А Марічка? Вона теж знайшла своє щастя, але яке воно, не мені судити. Головне ж, що на моє ніколи не зазіхала і на тому «дякую».
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота