Мама мені казала, що я не добре заміж виходжу:
– Дитино, в шлюбі головне аби тебе любили, а не ти. Не буде тобі добре з цим чоловіком.
І вона, як в воду дивилася – я любила свого Василя і душі не чула. Для мене було щастям зробити щось для нього: чи то страву смачну приготувати, чи то замість нього поїхати до його батьків, чи то дати йому поспати довше, ходити навшпиньки поки він спить…
За це він мене чмокав в щоку і казав «дякую», а з часом взагалі перестав так реагувати і почав сприймати це як належне.
Так само я не хотіла його турбувати, коли у нас з’явилася донечка – хай поспить, хай відпочине, не буду турбувати, бо ж він он як стомився, а я ж цілий день дома, якось посплю…
Коли мама мене питала, чому я не зателефоную до чоловіка, щоб забрав нас від неї з донькою, я казала:
– Ма, мені ж не важко на автобусі, він стомився й так цілими днями на роботі.
– А хіба це не в радість – забрати своїх дівчаток?, – питала мама.
– Ма, краще не треба.
Я його просто надто любила і оберігала. Навіть з появою донечки я старалася аби він не відчував нестачі піклування.
Ні, я ніяка не рохля, я не насолоджувалася тим, що от я така саможертовна – мені було приємно бачити, що йому смакує їжа, що він виспався, що він робить щось своє – рибалить чи сидить в іграх… Я знала, що варто йому заперечити, то слідувала дуже бурхлива реакція і з кожним роком ця реакція була все частіша і бурхливіша.
Я вже не відчувала ніякої радості від піклування про свого чоловіка, я просто мала це зробити аби в хаті було тихо.
З кожним днем я задумувалася, що не знаю цього чоловіка і не хочу з цим чужинцем жити.
Коли нашій доньці виповнилося тринадцять, він прийшов до мене з тим, що йде від мене, бо я ніяка жінка, він вартий кращої. А я себе запустила, зі мною нудно, нікуди зі мною вийти, я ввесь час сиджу дома і нічим не цікавлюся в цьому житті.
Я не стала його переконувати в протилежному. Я мовчки просто волала від щастя і швиденько зібрала його речі.
Далі так само швидко ми розійшлися, за мною залишилася квартира і мій любчик дивувався, як це я зрозуміла, що треба найняти адвоката:
– А ти ж як прикидалася! Все життя така добренька. А тут відібрала в мене все! Ах ти ж лицемірко!
Я не стала переконувати його в протилежному. Біля нього стояла його любка і тримала за руку, втішаючи, що його рідна жінка отак обібрала.
Я не жаліла її – вона сама на свою голову накликала цього чоловіка, тому хай сповна насолодиться цим щастям.
Мама моя мене привітала з такою подією:
– Нарешті, доню, я не могла дочекатися! Ти варта кращого і я тебе в усьому підтримаю!
І знаєте що – я тепер жалію, що не зробила цього раніше. Розумієте, важко заробляти гроші, важко виділяти час на дитину, важко приділяти час собі – це дуже важко. Але те, як тебе стільки років не цінують, повірте, це переживати набагато гірше.
Мені важко було повірити, що він мене не любить – ось в цьому питання. Я ж така вже ласкава та мила, я така догідлива, я така, як той пес – бігла і в очі заглядала. То як можна мене було не любити?
Як? Я все чекала, що у нього настрій такий, що у нього на роботі щось зміниться, що щось пройде, розпогодиться і все – мене чекає винагорода, ласкаве слово, усмішка, приємний сюрприз…
Ну, на небі ж вже мали бачити, як я стараюся – чого б вже мене звідти не винагородити?!
Зараз намагаюся жити для себе, не вмію, це точно, але треба навчитися…
Фото Ярослава Романюка.
