— А де Людочка? Ви давно її бачили? На телефон не відповідає. Може, щось трапилося. Бо в неї день народження, ми хотіли привітати, спеціально приїхали, а її немає.
Я добре знала, як Людмила ставитися до своєї свекрухи, тому не здивувалась. У мене виникли підозри, що. Можливо, телефон вимкнено у сусідки не випадково.
Ми познайомилися з Людмилою кілька років тому. Вона розлучилася з чоловіком, жила із сином у трикімнатній квартирі. Потім син став дорослим, одружився. Мати запропонувала розміняти квартиру. Синові поступилася двома кімнатами, а сама переїхала в однокімнатну квартиру. Так ми стали сусідами. Потім у житті Людмили з’явився чоловік. Саме його мама з батьком і приїжджали у гості на день народження, але не застали іменинницю.
З’ясувалося, що новий громадянський чоловік хотів жити на повному забезпеченні самої Людмили. Можна сказати, що він добре влаштувався. У її квартирі, на її зарплату, а сам перебував у постійному пошуку, тільки незрозуміло чого. чи роботи чи себе. Люда до такого не звикла. Їй добре відомо, як не просто заробляються гроші. А годувати дорослого чоловіка, аби був? Ні. До такого вона готова не була, тому одразу вказала йому на двері.
Але ось його батьки ніби й не чули, що син уже з Людмилою не живе.
— Я вже їм без прикрас пояснюю, що приїжджати не потрібно, що я на них не чекаю. Я цілком згодна на вітання по телефону або взагалі можу обійтися без них, але люди не розуміють, — скаржилася мені Людмила.
І раніше мати з батьком колишнього співмешканця, приїжджали в гості без запрошення. Вони були готові спати на підлозі на кухні, аби лиш погостювати.
Вона кухар за професією і готувати у неї виходить чудово. І ми з нею, коли гадали чим викликані такі часті візити непроханих гостей не придумали нічого іншого. Все зводилося до того, що батьки люблять смачно поїсти і готові заради цього навіть їхати кілька годин.
— Ми завжди будемо на твоїй стороні, – обіцяли вони Людмилі.
Хоча для Люди це не мало зовсім ніякого значення.
Того дня, коли вона мала день народження, Люда просто відключила телефон і вирушила на гостину до своєї подруги, адже добре розуміла, що батьки колишнього співмешканця будуть дзвонити в домофон усім сусідам, аби лиш потрапити до Людмили.
Я вийшла до них, а ті стоять мов дві сироти. Запросила в дім, напоїла чаєм. Плачуть обоє:
— Наш син, сама бачила який. Думали хоч до Людмили зможемо горнутись у старості. Ми ж нічого не просимо, просто дуже хочемо бути комусь потрібними, хочеться знати, що десь є рідна душа. Гостинців привезли їй. Ти вже передай. А ми поїдемо, мабуть, у нас електричка увечері.
Шкода мені їх дуже. А що порадити не знаю. Розумію Людмилу, їй ці люди рідними не стали. Але і їх шкода. Горнуться, бо ж розуміють, що Людмила хороша людина, а таких знайти вкрай важко.
Шкода їх усіх, а що порадити?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
