— Бабусю брати не будемо, вона стара, тільки настрій усім зіпсує!

— Ну що, давайте вирішувати, куди дінемо маму? — дядько Богдан барабанив товстими пальцями по полірованому столу, нервово позираючи на годинник.

Сімейна рада була в самому розпалі. За вікном падав пухнастий сніг, місто застигло в передноворічних заторах, люди тягли ялинки та пакети з подарунками

А в квартирі моїх батьків, у задушливій вітальні, зібралося «близьке коло»: тато з мамою, дядько Богдан (татів старший брат) зі своєю дружиною Іриною та я, Олена.

На порядку денному стояло одне, але дуже незручне питання: як відсвяткувати Святвечір так, щоб усім було весело, «дорого-багато», і при цьому не возитися з бабусею Ніною.

Бабусі Ніні Василівні вісімдесят два роки. Вона ходить, при тямі, читає газети без окулярів, але, як любить казати тітка Іра, вона «вже не той формат» для їхнього блискучого товариства.

Вона повільно їсть, може впустити крихту, занадто голосно вмикає телевізор, коли дивиться новини, і від неї, на думку Іри, вже давно віє старістю.

— Ми зняли котедж із лазнею, більярдом і басейном, — заявила Іра, поправляючи масивний золотий браслет. — Богдан за оренду віддав купу грошей за дві ночі. Там буде музика, караоке, приїдуть поважні люди… Ну яка там мама? Їй там буде шумно, вона почне капризувати, тиск підскочить. І хто буде з нею сидіти? Я хочу відпочивати, танцювати, а не бігати з тонометром.

— Іро, ну, вона цілком бадьора, сама ходить, — тихо, майже вибачаючись, заперечив мій тато. Він завжди боявся успішного старшого брата та його пробивної дружини.

— Сьогодні ходить, а завтра хто-зна, — жорстко відрізав дядько Богдан, наливаючи собі у келих. — Коротше, ми її з собою не беремо. Це вирішено. У нас машина забита вщент — випивка, їжа, феєрверки. Та й сходи там у котеджі круті. Не підійметься — ми потім усе життя на доглядальниць працювати будемо. Ризик невиправданий.

Усі подивилися на моїх батьків. Повисла важка пауза. Я бачила, як мама перебирає край скатертини.

— Ми теж не можемо, — нарешті винувато розвела руками мама. — Нас друзі запросили. Там програма, ведучий, квитки купували ще в жовтні. Не пропадати ж грошам. Ми думали… може, ви її візьмете.

— Ну здрастуйте! — сплеснула руками тітка Іра. — Ми, значить, маємо свій відпочинок псувати, а ви будете в ресторані гуляти? Ні вже.

— Значить, залишимо її вдома, — підсумував дядько Богдан. — Наготуємо їй судочків, холодцю покладемо, хліба наріжемо. Ввімкнемо концерт по телевізору. Вона все одно о десятій вечора спати лягає. Заїдемо до неї потім якось, провідаємо. Нічого з нею не станеться за добу. Газ вимикати вміє.

Я сиділа в кутку старого дивана і слухала це з клумком у горлі. Мене просто трусило від їхнього цинізму. Вони говорили про живу людину, про свою матір, яка виростила цих двох здорових лобів, як про стару валізу без ручки.

— Ви серйозно? — не витримала я. Голос зрадницьки здригнувся. — Залишити бабусю саму в Новий рік? У порожній квартирі? Коли все місто салюти пускає, а сім’ї за столом збираються?

Дядько Богдан поморщився.

— Оленко, не починай. Ти молода ще, життя не знаєш. Старим потрібен спокій. Вона сама рада буде в тиші посидіти.

— Їй не спокій потрібен, їй увага потрібна! — я схопилася з дивана. — Вона вас чекає. Вона дзвонила мені вчора, розповідала, що пиріжки з капустою поставила, тісто місила пів дня. Кутю приготувала. Питала, хто о котрій приїде. Вона скатертину накрохмалила! А ви… «судочки»?!

— От і з’їзди, забери пиріжки, — хмикнула тітка Іра. — Раз така милосердна. До речі, ти сама куди намилилася? Зі своїм програмістом у клуб?

Я подивилася на їхні ситі, байдужі обличчя. Згадала бабусині руки. Сухі, теплі, які завжди пахли ваніллю. Згадала, як вона потайки від батьків сунула мені гроші в кишеню, коли я була студенткою: «Купи собі морозива, внучко, а то мати вічно економить». Згадала, як вона сиділа біля мого ліжка ночами, коли я хворіла.

— Нікуди я не піду, — сказала я твердо. — Я поїду до бабусі.

У кімнаті стало тихо. Тітка Іра здивовано підняла брову.

— Ой, мати Тереза знайшлася. Ну і їдь. Нам же легше. Проблема вирішена, совість чиста. Олена прикриває тили.

Я мовчки вийшла в передпокій. Вдягалася швидко, намагаючись не слухати, як вони за стіною вже весело обговорюють меню. Хряснула дверима так, що, мабуть, штукатурка посипалася.

Святвечір. Я стояла біля дверей старого будинку в центрі. В руках — важкі пакети. Я купила все найкраще: ікру, справжній торт, ананас і пляшку хорошого ігристого.

Піднялася на третій поверх. Натиснула на дзвоник. За дверима почувся човгаючий крок.

— Хто там? — голос був слабкий.

— Бабусю, це я! Олена!

Клацнув замок. Бабуся Ніна стояла в старенькому халаті. Побачивши мене, вона завмерла.

— Оленочко? А ти чого? Тато прислав щось забрати?

— Ні, бабусю. Я святкувати приїхала. До тебе.

Вона недовірливо подивилася мені за плече.

— А… Богдан? Іра? Батьки твої?

— А вони зайняті, бабусю. У них важливі справи. А ми з тобою будемо удвох. Ти не проти?

Бабуся схопилася за одвірок і заплакала. Тихо, як плачуть старі люди, які вже втомилися чекати на щось добре.

— Господи… А я ж стіл накрила, ще зранку… А потім Богдан подзвонив, сказав — не приїдемо. Я вже думала спати лягати…

Ми увійшли в квартиру. У залі під вогниками на маленькій ялинці стояв стіл. Ідеально біла скатертина. Ті самі пиріжки, кутя. Вона чекала. Вона все одно чекала, навіть коли їй сказали «ні».

Вечір минув непомітно. Виявилося, бабуся зовсім не «старомодна». Ми балакали про все: про мою роботу дизайнера, про її молодість.

А потім, раптом стала серйозною.

— Олено, вимкни звук у телевізорі. Принеси з моєї спальні скриньку, вона в комоді під білизною.

Я принесла важку дерев’яну скриньку. Бабуся відкрила її тремтячими пальцями.

— Знаєш, внучко… Я ж не сліпа. Бачу, як вони на мене дивляться. Богдан уже ріелторів водить, поки мене вдома немає. Сусідка каже, показував комусь планування, казав: «Баба довго не протягне, знесемо стіни, зробимо студію».

У мене похололо всередині.

— Він так сказав?

— Сказав. Я для них — завада. Доживаю надто довго.

Вона дістала оксамитовий мішечок і пухкий конверт.

— Я думала, кому залишити… Богдан жадібний, йому все мало. Ірка зла, вона мої книги першою винесе на смітник. Твої батьки — добрі, але безвольні, Богдан у них усе відбере. А ти… ти єдина, хто приїхав. Не за грошима, а просто так.

Вона протягнула мені мішечок. Там були важкі золоті сережки з величезними діамантами старої огранки.

— Це прабабусині. Дід їх у голодні роки не виміняв, беріг для майбутніх поколінь. Тепер вони твої.

— Бабусю… це ж цілий статок…

— А це, — вона поклала руку на конверт, — важливіше. Тут дарча. На квартиру. На тебе, Оленко. Я оформила її ще місяць тому, нотаріуса додому викликала. Чекала, як цей Святвечір мине. Якби ніхто не прийшов — вранці б підписала договір довічного утримання на чужих людей. Але ти прийшла.

Наступного дня, близько другої години дня, у двері подзвонили. Вимогливо. На порозі стояв дядько Богдан. Обличчя червоне, очі каламутні. За ним — незадоволена тітка Іра та мої пом’яті батьки.

— О, Оленка! — здивувався дядько. — Ти ще тут? Жива? Мамо, привіт! Ну як ви? Не скисли тут?

Вони ввалилися в квартиру, не роззуваючись. Брудний сніг танув на старому паркеті.

— А ми так гульнули! — реготав Богдан. — Баня, шашлики!

Він оглянув кімнату господарським поглядом.

— Слухай, мамо, тут справа така. У Іриної племінниці весілля навесні. Жити їм ніде. Ми тут подумали… ця квартира для тебе однієї завелика. Навіщо тобі три кімнати? Ми тебе в однокімнатну перевеземо, затишну, на першому поверсі. А цю продамо. Центр, ціни космічні. Гроші поділимо: частину нам на бізнес, частину племінниці, батькам машину оновимо. Усім добре буде!

— Усім? — перепитала бабуся.

— Ну звісно! Ріелтор уже готовий наступного тижня приїхати.

— Не треба ріелтора, — голосно сказала я.

Дядько Богдан витріщився на мене.

— Чого? Ти, яйце, курку не вчи. Дорослі вирішують питання.

— Богдане, — голос бабусі зазвучав як сталь. — Послухай Олену. Продавати нічого.

— У сенсі? — дядько застиг. — Ти що, з глузду з’їхала? Кому продала? Шахраям?!

Тітка Іра верескнула:

— Я казала! Мамо, що ви наробили?! Це наш спадок!

— Чому шахраям? — бабуся посміхнулася. — Рідній внучці. Олені.

У кімнаті стало тихо. Дядько Богдан повільно повернув голову до мене.

— Оленко… Це правда?

— Правда. Ось документ. Власник квартири — я.

— ! «Я до бабусі поїду»! Ти спеціально приїхала. так?! За квартирою.

Вона кинулася до мене, але тато перехопив її руку.

— Іро, сядь! — вперше в житті гаркнув мій батько.

— Це нечесно! — розходився Богдан. — Ми оскаржуватимемо!

— Не турбуйся, Богдане, — крижаним тоном мовила бабуся. — Довідка від психіатра додана до договору. Обстеження пройшла в день угоди. Я знала, що ви такі гнилі, тому підстрахувалася. Нотаріус підтвердить, що я була при здоровому глузді. І відеозапис є.

Дядько Богдан впав на диван.

— За що, мамо? Я ж син твій…

— За те, Богдане, що ви мене заживо поховали. Ви ділити почали те, що вам не належить, поки я ще дихаю. А Олена — єдина, хто мене за людину вважає.

— Геть звідси, — тихо додала я. — Вимітайтеся. І мандарини свої заберіть. Приходьте, коли навчитеся людей поважати.

Вони пішли. Чути було, як на сходах Іра голосила, та невдоволене бурмотіння Богдана. Мама намагалася щось сказати, але тато мовчки вивів її за руку. Йому було соромно. Нарешті йому було соромно.

Ми з бабусею зачинили двері на всі замки й сіли до столу. Різдво ж.

Минуло три роки. Бабуся жива-здорова, живе зі мною. Ми зробили ремонт — дбайливу реставрацію. Зберегли ліпнину, відновили паркет. Бабуся розцвіла. Виявилося, коли тебе люблять, хвороби відступають.

Родичі спочатку казилися. Дядько Богдан дзвонив. Але юристи сказали йому одне: «Без шансів. Усе оформлено ідеально». Потім затихли. Зараз ми спілкуємося тільки з батьками. Тато часто приїжджає, допомагає по господарству. Він змінився, став твердішим.

А ті сережки… Я одягла їх лише раз, на своє весілля. І коли дивилася в дзеркало, бачила за спиною силует бабусі Ніни, яка хитро мені підмигувала.

Любіть своїх стареньких. Не за квартири, а просто так. Бо бумеранг добра завжди повертається до тих, хто має серце.

Головна кратинка ілюстративна.