Ліда й Михайло жили в мирі й злагоді, їхній невеликий будиночок завжди був наповнений сміхом і ароматом свіжоспеченого хліба. Михайло дбайливо садив соняхи під старим плотом, а Ліда обережно накривала вечерю на столі, де завжди були запашний борщ та хліб власного приготування.
Одного вечора, коли родинна вечеря була особливо теплою, Ліда з ніжною усмішкою повідомила:
— Ти станеш батьком.
Михайло від хвилювання ледве не розлив узвар. Він обійняв дружину і довго не міг відпустити. Коли народилася їхня донечка Настя, світ змінився. Михайло почав працювати на двох роботах, щоб забезпечити родину. Він часто повертався додому втомлений, але один погляд донечки стирав усі труднощі. Настя росла кмітливою і доброю дитиною. У школі вона була найкращою ученицею, а вдома допомагала батькам.
Закінчивши школу з відзнакою, Настя вступила до університету, щоб стати програмісткою. Батьки докладали зусиль, щоб підтримати її, і навіть зібрали гроші на новий комп’ютер. Вона багато вчилася, мріяла про успіх і прагнула допомогти родині. Згодом Настя вирішила їхати до Канади — працювати і шукати нові можливості.
— Доню, може, не треба так далеко?— намагалася відмовити Ліда, але бачила, як горять очі дочки від передчуття нового життя.
У Канаді Настя працювала офіціанткою, поки не зустріла Андрія, який жив там уже 12 років. Він підказав їй, як розвиватися у сфері технологій, і згодом Настя знайшла роботу в айті-компанії. Через рік вони з Андрієм одружилися. Щоправда, весільні дзвони лунали далеко від рідного дому, і батьки привітали їх лише телефоном.
Час минав. Настя і Андрій створили міцну сім’ю, а через чотири роки приїхали до Ліди й Михайла із маленьким сином Лукасом. Бабуся й дідусь не могли натішитися онуком, та Ліда одного разу попросила:
— Якщо в тебе буде ще дитина, назви її українським іменем.
Настя посміхнулася, але сказала:
— Мамо, ми живемо в Канаді. Тут українські імена будуть звучати незвично.
Після цих слів Ліда дуже засмутилася. Їй здавалося, що дочка поступово віддаляється від всього рідного. Проте Настя обіцяла частіше дзвонити і показувати Лукаса по відеозв’язку. Але Ліда знала, що комп’ютер не замінить теплих обіймів.
Коли діти повернулися до Канади, Ліда й Михайло відчули пустку. Та Настя запропонувала несподіване рішення: переїзд батьків до Канади. Після довгих роздумів вони погодилися. У новій країні їх зустріли донька, зять і маленький Лукас. Проте життя в Канаді виявилося непростим. Ліда сумувала за рідною землею, а Михайло, попри вмовляння, пішов працювати на склад.
Одного дня здоров’я Михайла почало підводити. Він почав втрачати сили, але не говорив про це. Ліда помічала зміни, та переконувала себе, що це просто втома. Настя знаходила найкращих фахівців, та стан батька не поліпшувався. Ліда почала доглядати його вдома. Вона годинами сиділа поруч, говорила з ним про соняхи під плотом і теплі літні вечори на батьківщині. Михайло тихо слухав, а в очах відображалася туга.
Одного вечора Ліда зібралася з силами й сказала доньці:
— Ми хочемо повернутися додому. Тут усе чуже. Ми тільки тягар для вас.
Настя розізлилася:
— Мамо, це ваш дім тепер. Чому ти не хочеш прийняти це?
Проте Ліда залишилася непохитною. Через кілька місяців вони з Михайлом повернулися до рідної хати. Дім, що давно стояв порожнім, зустрів їх тишею. Ліда обережно відкрила двері, увійшла всередину й сіла на знайоме крісло. Вона заплющила очі й уявила, як Лукас приносить їй соняхи, як Настя сміється, а Михайло сидить поруч із книгою в руках. Відкривши очі, вона зрозуміла, що це лише мрії.
Соняхи під плотом давно заросли бур’янами, а в кімнатах оселився пил. Та Ліда знала: тут їхній справжній дім, і лише тут вони знайдуть спокій. Наступного дня вона почала впорядковувати подвір’я.
Михайло сидів у кріслі, слухаючи, як вітер шелестить у гіллі старої яблуні. І хоча його сили поступово згасали, у його очах знову з’явилася іскра радості. А Ліда дивилася на нього й тихо казала:
— Ми вдома, любий. Усе буде добре.
