Я завжди плекала мрію про сільське життя. Звісно, не в глухому закутку, де вовки виють, а в гарному, цивілізованому селищі. Нарешті, ближче до мого сорокаріччя, мені вдалося переконати чоловіка на переїзд. Донька вже створила свою сім’ю і мешкала окремо. А моя матінка категорично відмовилася покидати свою міську оселю, мовляв, звикла до благ цивілізації.
Ми з Романом, моїм коханим чоловіком, продали нашу двокімнатну квартиру в центрі міста й придбали будинок у мальовничому містечку на березі Дніпра. За роботу ми не хвилювалися: я – лікар-кардіолог, і такі фахівці зараз потрібні усюди, а чоловік мій працює через інтернет, тож йому байдуже, де сидіти за ноутбуком. Будинок був чудовий, краєвиди – неймовірні, а ми – просто на сьомому небі від щастя!
Облаштувавшись на новому місці, ми вирішили познайомитися із сусідами. З одного боку мешкала привітна, але аж занадто лагідна літня жінка. Вона так солодко посміхалася, вітаючись із нами, що це викликало певне внутрішнє несприйняття.
«Оксаночко, тільки ти до Павла не ходи, він людина зла, ой, недобрий!» — казала вона про сусіда з іншого боку, дядька Павла.
Ми бачили його лише раз: справді, якийсь відлюдькуватий чоловік у літах. Але мені все ж хотілося познайомитися ближче, адже тепер ми будемо жити поруч. Тож я прихопила пачку ароматного Карпатського чаю у гарній металевій скриньці, покликала чоловіка, і ми обережно зайшли до сусіднього двору. Знаючи, що собаки у дядька Павла немає, ми спокійно підійшли до вхідних дверей і постукали.
Сусід відчинив дуже швидко, його рухливість мене здивувала. Придивившись, я зрозуміла, що він не такий вже й старий, просто густа борода додавала йому років.
— Заходьте, — просто промовив він і чимдуж побіг у глибину будинку.
Ми, із розкритими для «Добридень» вустами, спершу завмерли, а потім рушили слідом, розглядаючи його житло. А воно вражало! Тут було надзвичайно затишно й охайно, кімнати світлі, підлога застелена акуратними доріжками, а пахло свіжим малиновим варенням.
Виявилося, саме через варення він так поспішав. Коли ми зайшли за ним у простору кухню, побачили, як він помішував кипляче вариво на плиті.
— Ледь не втекло! Воно ж таке прутке! — усміхнувся дядько Павло. — Мене Павло Олексійович звати, але можна й просто дядько Павло. Ви ж наші нові сусіди, так?
Ми дружно закивали, забувши навіть представитися. Наш сусід виявився зовсім іншим, не таким, як ми його уявляли.
Очі розумні, молоді, голос добрий, привітний.
— А нам казали, що Ви злий, — нерозумно випалила я, і Роман одразу штовхнув мене ліктем у бік.
— А-а, Мар’яна, мабуть? — анітрохи не образився сусід. — Для неї всі злі, хто пліток не розносить. Не зважайте. Краще давайте чай пити зі свіжим варенням. Бачу, ви й чайок принесли, спробуємо.
Дядько Павло накрив стіл у кімнаті гарною скатертиною, я допомогла налити чай, і ми, нарешті, познайомилися. Розмова зав’язалася легка й цікава. Ми випили вже по дві чашки чаю, коли я помітила на стіні незвичайну чорно-білу світлину. Дуже вродлива, але надміру худорлява жінка приблизно моїх років стояла поруч із хаскі, що сиділа біля її ніг. Обидві вони уважно, і якось сумно, дивилися в об’єктив.
— Це Ваша дружина? — запитала я.
Дядько Павло одразу зажурився:
— Так, це моя Василина. У неї були яскраві блакитні очі, і я називав її Волошка. А поряд — наша Дарця, не просто собака, а член родини. Колись ми втрьох були дуже щасливі…
Сусід помовчав, подивився на нас і продовжив:
— Ми з Волошкою познайомилися в технікумі, вчилися на ветеринарів. Я вперше побачив її у дворі гуртожитку: вона тримала горобця зі зламаним крилом і плакала. Тоді я сказав їй, що якщо вона литиме сльози над кожною хворою тваринкою, то лікаря з неї не вийде, сльози закінчаться. Забрав горобця й обмотав йому крильце. Ми потім разом півдня йому комах ловили. Видужав же! І полетів. А моя Василина так зі мною й залишилася. Під моїм крилом. Я її дуже любив, боявся втратити й нікуди від себе не відпускав. Багато років. Лише одного разу вона пішла сама…
Вона виросла на іншому березі Дніпра. Взимку, якщо лід міцний, можна було швидко дійти пішки до її селища, не роблячи великий гак до мосту. У мене якось сильно прихопило спину. Чистив сніг, розпарився, скинув кожуха, ну й простив. А Василинина мати мала дуже сильний засіб, от вона й побігла до свого села через річку. Не хотів я відпускати, душа боліла, але багато людей уже ходили, лід того року був міцний. Я й відпустив, але разом із Дарцею, нашою молодою хаскі. Рік тому Василина її виходила з хворого цуценяти, вилікувала. Віддана й дуже розумна була собака, в біді не покине.
Не покинула… Моя Волошка на зворотному шляху посковзнулася і впала, підвернувши ногу. Так сильно пошкодила, що йти не могла, і нікого поруч не було. Дарця скільки могла тягла її, потім вони зрозуміли, що так не дійдуть. Василина відправила собаку по допомогу. Прибігла Дарця, стала дертися у двері, гавкає, кличе мене. Злякався я, хоч і боліла спина, але побіг за нею, Василину рятувати.
Знайшов я її змерзлу й заплакану від болю. Добралися ми до хати вже надвечір. Ногу дружині вилікували, але, мабуть, сильно вона там застудилася, на річці. Почала танути на очах, слабшати. Тоді й зробили цю світлину, незадовго до…
Дядько Павло замовк, зітхнув і продовжив:
— Дарця дуже намагалася мене підтримати, хоч і сама тужила за Василиною. Ми з нею часто сиділи вдвох перед цією фотографією, вона клала мені голову на коліна й зітхала. Прямо як людина. Майже двадцять років ми прожили з нею вдвох. Дітей нам із Василиною Бог не дав, а вдруге я не одружився: спочатку не міг прийняти її відсутність, потім не зустрілася гідна жінка.
А п’ять років тому мені стало зле. Викликав я «швидку». На біду, електрику в нас вимкнули, і «швидка» приїхала, але будинок знайти не можуть. Ми з Дарцею почули шум машини, і вона почала рватися на вулицю. Я ледве дійшов до дверей, випустив її і втратив свідомість. Потім мені розповіли, що вона добігла до машини, почала гавкати, кликати їх за собою. Так вони й знайшли мій дім. Мене до лікарні забрали, а Дарця, мабуть, сильно перенервувала. Того ж дня й не стало її. Сердечко вже було слабеньке. Тож коли я повернувся з лікарні, знайшов лише її могилку. Сусіди поховали, вони теж її любили.
Ми довго мовчали. Дядько Павло крізь сльози дивився на стару світлину. Роман запитав:
— Може, Вам взяти цуценя? Удвох буде не так самотньо.
— Я хотів, — сумно відповів сусід, — але так і не наважився.
Ми пішли, запросивши дядька Павла заходити до нас без жодного приводу в будь-який час. Нам дуже сподобався цей «злий» дядько. А ще ми вирішили подарувати йому цуценя.
Я поїхала у справах до міста, заодно знайшла за оголошенням маленьку породисту хаскі — справжнє диво — і привезла її додому. Зі мною приїхала моя мама, їй дуже кортіло подивитися, як ми облаштувалися. Ось ми всі разом і понесли це пухнасте чудо до дядька Павла.
Коли він побачив цуценя, спершу не повірив, що це йому. Потім обережно взяв його на руки й уткнувся обличчям у м’яку шерсть. Мабуть, щоб моя мама не побачила його сліз. Він соромився її.
Потім почалися дивовижні зміни: дядько Павло зголив бороду, а моя мама зізналася, що не проти пожити в сільській місцевості. Вона по пів дня пропадала у сусіда, мовляв, треба ж допомогти самотній людині. Щось нам підказувало, що самотнім він буде вже недовго, як і моя мама. Але ми цьому були лише раді!
Дякуємо, що прожили цю історію разом з нами. Якщо вона зачепила — напишіть свою думку
