fbpx

Ми з чоловіком одружені п’ятнадцять років і всі ці п’ятнадцять років моя свекруха мною незадоволена: її син худне і перепрацьовує, а я тільки росту в шир та запустила квартиру. І ось знову вона прийшла до нас зі своїми каструльками і контейнерами та почала розмову про те, що Кирило останнім часом дуже схуд

– Дитино, ти відколи собі на плечі висадив Марину, то ти ніколи смачно й не поїси. Ти подивися, що вона готує! Та таке псові не даси! А діти ваші навчені лиш би щось замовити смачненьке на дурничку і все на гроші, а ти йди, та працюй без вихідних! А я ж тебе просила, а я ж тебе молила аби ти її за жінку не брав!

І розумієте, вона це все каже при мені. а Кирило мовчить. Їсть і мовчить.

Знаєте, я теж всі ці роки мовчу про його зарплату, бо хоч він і працює, як каже свекруха, але по грошах цього не видно.

Ще на наші дві зарплати та можна якось витягнути нашу родину, але на його точно ні піци, ні хінкалі не буде.

Аж тут чую нові нотки в свекрушиній розповіді:

– Стасик їде в Туреччину сам, бо його чергова дівчина кинула, то казав мені, що може тебе за пів ціни взяти з собою. Ти подумай, синочку, там хоч трохи від’їсися та відпочинеш від твоєї. А то стільки років в роботі без відпочинку! Ще й вона тебе тягає в те село гарувати!

Я його справді тягаю в село, бо ми за рахунок нього якось можемо собі м’ясо дозволити не двічі в рік, але хіба то хтось рахує.

– А чого ж це, мамо, – кажу я їй, – Ви мого чоловіка намовляєте та без мене їхати? Ви хочете аби він до вас перебрався і до старості з вами жив? Вже пізно щось перемінювати. То пора вже й заспокоїтися. Я ж змирилася і ви змиріться!

– Змирилася? Тобі не чоловік, а скарб дістався, а ти он що мені кажеш! Та ти маєш бути вдячна, що синочок з тобою стільки років живе та мучиться!

Синочок мовчав і їв, тоді я теж всілася та почала досягати в свекрушині котлети та пироги, ще й дітей покликала.

Ні, я не геть погана мати, але я теж хочу, коли прийду з роботи, лягти та ноги задерти хоча б на годинку, а не знову на другу зміну по дому. Думала, що жінка мене може зрозуміти, але свекруха, то ж не жінка, то мама, вона тільки свого синочка бачить.

Я теж з відпочинку бачила лише зелене море у селі за всі роки мого шлюбу, тому нема чого розказувати, що я таке щастя за бороду вхопила.

Коли цей тихий сімейний вечір скінчився, то я спитала чоловіка чи він справді думає поїхати відпочивати без мене і дітей:

– Звичайно, – каже він спокійно, – За пів ціни, хто ж не захоче поїхати?

– А якби я так поїхала з подругою, – питаю я його.

– То й їдь, якщо за пів ціни, – уточнив він.

Ось вам і міцний шлюб, як мівіну їсти, то разом, а як відпочивати, то окремо.

І я так про своє життя задумалася. З радісних подій, хіба на пальцях порахуєш і то однієї руки – як одружилися, діти з’явилися і квартиру купили. Все. А життя ще трохи і закінчиться.

Чоловік приніс від Стаса білет і кожного вечора милувався ним перед сном. Виглядав при цьому дуже щасливим, аж завидки брали. Речі збирав дуже ретельно, приміряв все перед дзеркалом, те казав упаковувати, а те ні, обіцяв нам привезти з курорту тапочки.

Ми всі були дуже щасливі.

А бачили б ви його обличчя, коли в літаку поруч з ним сіла пишна дама в капелюшку.

– Марино!

– Я, ти ж не думав, що я дам тобі бути таким щасливим без мене?

Я рада, що поїхала, хоч і постраждав сімейний бюджет, але я краще візьму кредит і віддам гроші Стасові, ніж упущу такий шанс побути з чоловіком на морі. Хай мій чоловік не зірка з неба, але вже кращого я точно не найду і треба берегти те, що є.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page