Сім років в шлюбі, шестирічна донечка, а я все ще відчуваю, ніби досі борюся за своє місце в житті. Ми з чоловіком, Олексієм, живемо в квартирі, яку його батьки подарували йому ще п’ять років тому. Дарували вони її лише йому, що мене трохи зачепило, хоча й розумію, чому так. Їхні гроші, їхнє рішення. Але відчуття, ніби я тут лише гість, іноді не дає спокою.
Ця квартира стала для нас спільним домом, ми разом робили ремонт, облаштовували кожен куточок. Коли Олексій сказав, що це природно, що квартира належить йому, бо це подарунок від батьків, я мовчки погодилася. Хоча тоді було трохи сумно, що я не маю жодної власної частки у цьому просторі. Але що поробиш? Рішення вже прийняте.
І ось нещодавно сталася інша подія, яка змінила наші фінансові плани. Не стало моєї бабусі по материній лінії. Ми з братами успадкували її квартиру у самісінькому центрі міста, і після продажу я отримала чималу суму — пів мільйона гривень. Спочатку я залишила гроші у мами, щоб трохи подумати, як їх краще використати.
Нещодавно Олексій підійшов до мене з пропозицією:
— Слухай, у нас авто вже стареньке. Як гадаєш, може б нам взяти твої гроші і купити нову машину? Ти ж знаєш, як давно ми про це мріяли.
— Чекай, — відповіла я, дивлячись на нього здивовано. — Нове авто — це, звісно, добре. Але навіщо вкладати такі великі гроші в щось, що з роками втратить свою цінність? Чому б не продати квартиру твоїх батьків, додати ці гроші і купити дім? Ми ж роками мріяли про невеличкий будиночок з зеленим подвір’ям і альтанкою?
Олексій сів поруч зі мною і тихо, але впевнено промовив:
— Я вже говорив з батьками про це. Вони категорично проти того, щоб продавати квартиру. Вони хочуть, щоб ми залишили її і надалі жили тут. Вони кажуть, якщо нам так хочеться свого дому, то краще купити ділянку і будуватися поступово.
— Я не розумію, чому вони вказують, що робити з квартирою, яку вже нам подарували, — з роздратуванням сказала я. — Це не те, що ми хочемо просто «прокутити» ці гроші. Ми мріємо про простір для дитини, для себе. Хіба це не логічно?
Олексій зітхнув і похитав головою:
— Я розумію твої аргументи, але ми живемо добре тут, у квартирі. Може, краще насправді оновимо авто і не будемо ускладнювати собі життя?
Мене все це почало дуже дратувати. Я не хотіла витрачати ці гроші на авто, яке через кілька років знеціниться. Замість того, щоб вкласти ці кошти в нерухомість, ми б просто викинемо їх на вітер.
— Олексію, — тихо почала я, намагаючись контролювати голос, — ці гроші залишила мені бабуся. Вони мають для мене особливе значення. Я не хочу їх витрачати просто так. Квартира — це добре, але хіба ми не мріяли про будинок, про своє подвір’я?
Він довго мовчав, потім нарешті відповів:
— Так, мріяли. Але, знаєш, після розмови з батьками я почав сумніватися. Вони кажуть, що ми ускладнимо собі життя з будівництвом. І я почав думати, може вони праві?
— А може це не їхнє життя? — сказала я рішуче. — Ми ж не діти, щоб слухати їхні вказівки. Якщо ми хочемо щось змінити — це наша справа.
З того моменту між нами виникла тиха напруга. Ми обоє розуміли, що це не просто дискусія про гроші чи квартиру — це було щось глибше. Для мене це питання не лише матеріальної власності, а й відчуття власної незалежності і права на прийняття рішень.
Невдовзі я пішла поговорити з мамою. Ми сіли на кухні, і я все їй розповіла.
— Доню, — сказала вона спокійно, — це твої гроші і твій вибір. Але знай, що рішення про дім — це не лише про комфорт чи зручність. Це про те, як ти бачиш своє майбутнє. Тому добре подумай, чого ти хочеш насправді.
Ці слова змусили мене ще більше замислитися. Чи дійсно я готова відстоювати свою позицію і йти до кінця? Чи, можливо, я просто не хочу розчаруватися у своїх рішеннях?
Кілька днів потому я знову сіла говорити з Олексієм:
— Олексій, я дуже ціную, що ти турбуєшся про нашу родину і дослухаєшся до порад своїх батьків. Але це наше життя. І якщо ми хочемо дім, то давай діяти. Ми разом зможемо це зробити, якщо дійсно цього прагнемо.
Олексій подивився на мене, потім опустив голову і мовчки кивнув.
— Ти права, — відповів він, трохи посміхаючись. — Давай подумаємо, як це зробити.
Того вечора ми нарешті знайшли спільне рішення. Ми вирішили, що спочатку подивимося на варіанти купівлі ділянки і планування будівництва. Можливо, цей процес триватиме кілька років, але головне, що ми робимо це разом. І це відчуття спільної мети стало найважливішим.