fbpx
Історії з життя
Ми з чоловіком проживаємо у невеличкому містечку, скоріше навіть селі міського типу. але у своїй квартирі на другому поверсі п’ятиповерхівки. Переїхали сюди не з доброї волі – дітись не було куди. Колись мої свекри виставили нас із свого величезного будинку з малою дитиною на руках, тож мусили шукати хоч якогось притулку. Нині ж уже моїм свекрам жити ніде

Ми з чоловіком проживаємо у невеличкому містечку, скоріше навіть селі міського типу. але у своїй квартирі на другому поверсі п’ятиповерхівки. Переїхали сюди не з доброї волі – дітись не було куди. Колись мої свекри виставили нас із свого величезного будинку з малою дитиною на руках, тож мусили шукати хоч якогось притулку. Нині ж уже моїм свекрам жити ніде.

Свекри завжди були людьми забезпеченими. Свекор усе життя пропрацював начальником, а свекруха була головним бухгалтером, тож звикли вони і до певного рівня життя і до певного кола спілкування. А така невістка, як я – сирота при живих батьках, їх не влаштовувала.

Ще поки я при надії була, поки онучка на світ з’явилась, вони мене у своєму величезному двоповерховому будинку, терпіли, але коли малій виповнилось три місяці вони мене виставили. Чоловік тоді пішов разом зі мною. хоч вони його і відмовляли. оселились ми у домі моєї бабусі. так тут і живемо.

А нині величезний дім свекрів стоїть без вікон і частини даху. Регіон у них спокійний, але поруч ТЕЦ, самі розумієте у чому справа. Згадали вони через десять років, що син у них є, чи то він про них згадав, але суть не в тому. У моєму домі все частіше лунають розмови про те, що батьки повинні приїхати до нас на деякий час.

— Тато телефонував, – сказав чоловік знову між іншим, – Вони квитки узяли на наступний тиждень. Приїдуть.

— Мені не потрібні твої родичі, ще й із собакою. Як вони узагалі у цей дім планують увійти. Ти хоч раз чув з їхніх уст моє ім’я. а не вигадані епітети? Та вони і досі коли я слухавку беру жодного доброго слова не говорять.

— То було у мирний час, – починає чоловік своєї, – Нині не та ситуація.

— Ах не та? Тобто у мирний час виставити на вулицю маму з дитям на руках – норма, а в не мирний я їх прийняти повинна. Чому, поясни?

Я чекала будь-чого, але точно не такої відповіді:

— Або мої батьки переїдуть до нас, або подаємо на розлучення!

Незважаючи на таку категоричність, приймати рідню чоловіка у своїй двокімнатній квартирці я не збиралася. Вони мають вівчарку, яка живе у вольєрі, але вони планували теж її забрати до нас.

Відношення до мене у них з першої ж зустрічі зверхнє і без краплі поваги, та й змінюватись там ніхто і не планує.

Свекри мають ще двох дітей — нехай до них просяться. Квартира належить мені, тому я маю право вирішувати.

Чи я не права?

08,01,2023

Головне фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page