– Загалом, відсвяткували ми доньчине весілля, переїхала вона від нас, оселя відразу спорожніла, пусто було і в домі, і на душі. Втішала себе, що наречений – хлопець хороший, ну а якщо щось, ми завжди поруч. Доньці ми так і сказали: як би життя не склалося, у тебе завжди є дім, батьки, ми в будь-якій ситуації на твоєму боці, і приймемо, і підтримаємо! Батько каже, мовляв, ми в твоїй кімнаті навіть міняти нічого не будемо. Все залишиться як і раніше – твоя шафа, ліжко, письмовий стіл, комод. Ти в будь-який момент можеш повернутися ДОДОМУ!
– Ну і даремно ви так, я вважаю! «Додому» до батьків повертатися дорослим дітям нічого, що б у них там в житті не трапилося! Треба йти вперед, самим вирішувати проблеми і будувати своє життя, а не до мами під крило через кожну дрібницю стрибати!
…За столиком кафе сиділи дві жінки років п’ятдесяти, мабуть, давні подруги, і жваво розмовляли. Одна з них, блондинка в окулярах, виглядала трохи розгубленою. Друга – дорого і зі смаком одягнена яскрава брюнетка – навпаки, справляла враження пробивної і рішучої панянки, яка знає, як жити. Брюнетка охоче ділилася своїми знаннями з подругою.
– Ми з чоловіком своїй доньці три роки тому перед весіллям сказали рівно навпаки, – мовила брюнетка. – Мовляв, доню, все, що могли, ми тобі дали, і навіть більше. До двадцяти трьох годували, навчали, одягали, розважали, на ноги ставили, хоча за законом зобов’язані були тільки до вісімнадцяти. Далі давай сама. Нам, батькам, треба встигнути ще пожити для себе, тому, будь ласка, більше на нас не сподівайся…
– Та ну, Катю! – зітхнула Світлана в окулярах. – Скажеш теж, «давай сама»… У житті всякі обставини бувають. І що значить «до вісімнадцяти зобов’язані, а потім ні»? За дітей завжди серце болить, скільки б років їм не було. Можна подумати, якщо дочка до тебе завтра прийде з вузликом, ти її на поріг не пустиш і відправиш назад до чоловіка, чи на вокзал?
– Свєтуню, та я на початку літа відправила її назад до чоловіка – саме в такій ситуації! – засміялася брюнетка. – З’явилася наша красуня з дитиною – на той момент чотиримісячною – і сумкою з памперсами. Я, каже, розлучатися буду, мабуть…
– Ось це так! – охнула блондинка. – Нічого собі! А що трапилось? Ти не розповідала…
– Та там і розповідати нема про що! Посварилися вона з чоловіком. Перестав він їй, бачте, давати гроші.
– Як перестав?
– Та так. Забрав всі карти, в тому числі і з дитячими грошима, на загальний рахунок більше їм не дає. Каже, якщо тобі щось треба, скажи, я куплю. І дійсно, купує. Сам привозить продукти, платить за комуналку, якщо що потрібно дитині – одяг, іграшки, підгузки – теж без проблем. Після виписки поїхали в магазин, купили їй кілька суконь на літо, босоніжки… Але ось тільки готівкові гроші чоловік їй в руки давати не хоче.
– А чому?
– Каже, щоб не ходила з дитиною по магазинах і супермаркетах, нічого там робити, тільки бацили збирати. Ну, це офіційна версія. Що вже там насправді у них сталося, не знаю. Поки обидва працювали, таких проблем не було, а ось тепер почалися непорозуміння через гроші…
– Слухай, але так теж не можна, я вважаю! – зітхнула Світлана. – Якась сума, нехай невелика, на руках повинна бути. Хіба мало що дівчині потрібно. Гігієнічні засоби, наприклад, або водички попити, чи булочку, чи журнал почитати, поки дитина спить в колясці…
– Свєта, ну який зараз журнал, двадцять перше століття на дворі! Ти багато бачила молодих мам з паперовими журналами в руках, тільки чесно? Вони зараз в телефонах сидять. Гігієнічні засоби чоловік їй сам купує, водички попити можна з дому взяти, а без булочки обійтися як-небудь, можна…
– Ну, в принципі, так. Без усього можна обійтися, за великим рахунком…
– Загалом, я дочки так і сказала: чоловік тобі невірний? руками розмахує? Ні! Ось і не накручуй. У тебе чудовий чоловік і немає проблем, таких, щоб розлучатися. До того ж йти тобі, кажу, з дитиною нікуди. З чого ти взяла, що ти нам з батьком тут сильно потрібна, в двокімнатній квартирі? Кажу, вирішила розлучатися – розлучайся! Але до батьків на шию повертатися не потрібно!.. Викликали з батьком їй таксі і відправили назад.
– Поїхала?
– Звісно. Поїхала, живе з чоловіком, все в порядку, внучці ось уже півроку виповнилося. Поображалася на мене якийсь час, не без цього. Але зараз спілкуємося нормально…
– А з грошима як? Налагодилося? Став їй чоловік давати гроші?
– А я навіть і не питаю. Це не моя справа! Вона доросла людина, пішла жити самостійно з сім’єю – нехай живе! Нехай сама вирішує проблеми. Вона знає тепер, що ніяка кімната її в нашій квартирі не чекає. Сподіватися можна тільки на себе…
***
А як вважаєте ви, міцний тил за спиною і батьки, які завжди на твоєму боці – це добре чи погано?
Можливо, дійсно можливість в будь-який момент піти до люблячих, розуміючих і підтримаючих батьків – це пастка, і дорослій людині не треба втікати від проблем, а вирішувати їх по-дорослому?
Коли сподіватися нема на кого, більшість людей так чи інакше вирішують свої проблеми самі, і в підсумку мають часом більше, ніж ліжко-місце в батьківській квартирі
Чи згодні? Що думаєте?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
