fbpx

Ми з чоловіком в такому стані живемо вже майже рік, коли він, як то кажуть, «на валізі» до нового життя і чекаємо лиш того, щоб донька благополучно привела на світ дитя і не переживала через нас, тому й граємо поки таку гру

За плечима у мене тридцять два роки спільного життя, думала, що нарешті зможу пожити для себе, бо вже й діти одружені, он онуки на підході. Мріяла, що буду собі мирно жити в місті, а на вихідні їздити на дачу та вирощувати квіти, пити чай в альтанці і насолоджуватися життям.

Але ні – чоловік вирішив, що молода дружина – це саме те, що йому треба в свої п’ятдесят два роки. Все б нічого, але тут стало питання кому ж дістанеться дача, оскільки майно спільне. Якби я знала, що мене на старості це чекає, то все б майно записувала дітям…

Вадим одного дня прийшов і сказав, що хоче бути щасливим на старості і своє щастя бачив у тому, що буде пити каву з молодою дружиною.

– А де?, – питаю я його.

– Тобто?

– Де будеш жити з нею, – уточнюю я.

– Ми поки знімаємо квартиру, але я думав, що ми маємо продати цю квартиру і купити дві окремі. Я знаю, що ти дачу ніколи не віддаш.

Я окинула поглядом нашу квартиру і сльози покотилися, тут все рідне, все наповнене спогадами, думками, спільною працею.

Я це маю віддати? Щоб що?

– Думаю, що ти вибрав варіант, який вигідний лиш тобі, але я тобі так скажу – ніякої квартири я продавати не буду. Хочеш йти – будь ласка, але з валізою. Я все в тебе відсуджу і будь в цьому певен.

– Не думав, що ти така дріб’язкова, – каже мені він.

– Я теж не думала, що ти зрадник.

Аж тут донька прибігла вся радісна, що вона нарешті при надії. Я знаю як вона хотіла цю дитину і скільки років лікувалася, тому я добре знаю, що вона не має хвилюватися. Тому я чоловікові сказала таке:

– Якщо ти ні словом, ні ділом не даш приводу дитині нервуватися, то я ще подумаю над твоєю пропозицією. Але боже тебе борони, якщо вона розхвилюється!

І от почали ми не жити, а існувати, я нікому не можу розказати та відвести душу, бо як чутки дійдуть до доньки, то вона хвилюватиметься.

Живе Вадим дома, до любки бігає щодня, але ночувати йде додому. Як донька прийде, то ми радо усміхаємося, а так то кожен живе як хоче.

Добре, що настала весна і я могла що вихідних сидіти на дачі, і не викликати ніяких підозр, там і могла собі над усім подумати та обміркувати.

Я звичайна, це правда, звичайна п’ятдесятирічна жінка без якихось статків. Я ж нічого від цього життя не просила надзвичайного – жити в родині, невже то така розкіш в наш час. Далі я почала думати про свою суперницю.

Що ж то має бути в голові аби поласуватися на Вадима, адже той ні бізнесмен, ні красень. Це ж чоловік, який не має спортивного тіла, вишуканої мови та дорогої машини. На що там було полакомится?

Така обстановка привела до того, що я вже не могла дочекатися, коли він піде геть остаточно, не могла на нього дивитися.

І ось донька привела на світ синочка, ми відсвяткували хрестини і на цьому я думала, що все, останні наші спільні фото разом, як родини.

Але минув день, другий, а чоловік речі не збирає.

– Вадиме, ти чого речі не збираєш, – кажу йому я.

– Софіє, я передумав, – каже він, – Ми родина і так має бути й надалі. Прости, що я таке зробив, але я нікуди з дому йти не хочу. З нашого дому.

Він певно думав, що я від радості буду скакати до стелі, а я так розізлилася. Це що виходить? Я рік прожила як на голках, а він передумав розлучатися? Це що за фокуси? Та я його бачити не хочу біля себе!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page