Ми з чоловіком винайняли квартиру у іншому місті, навіть речей брати із власної квартири не плануємо коли переїжджати будемо. Все, аби його мама не здогадалась про переїзд і не знала де нас шукати. Ні, не тому що в мене свекруха не хороша, навпаки – надто вже Галина Степанівна добра людина.
Доля у моєї свекрухи була дуже нелегкою. Виросла вона у сиротинці, там їй було не дуже солодко і єдине що втішало дитину – мрія про власну велику родину.
Так вона ту родину поспішала створити, що й не стала придивлятись до свого кавалера. Покликав заміж – значить любить, значить усе буде добре, значить уже в неї буде сім’я.
Але, батько мого чоловіка лиш за вітром пустив ті крихти що й мала після сиротинця жінка. Залишилась Галина Степанівна у кімнатці старенького гуртожитку сама із малим сином на руках.
Не здалась. Пішла працювати двірником, бо ж так давали квартиру однокімнатну. Чи й спала, а робила і підробляла. Носила дитину із собою у будь-яку погоду.
Та й люди шкодували, хто одяг дасть, хто взуття для Галини Степанівни, чи дитини. Старенька сусідка нової квартири брала до себе малого сина Галини Степанівни доки та працювала.
От так і виростила сина. Згодом стало простіше, адже старенька сусідка заповіла Галині Степанівні свою двокімнатну квартиру. Туди впустила моя свекруха квартирантів і вже жити їм було набагато краще.
Саме у ту двокімнатну квартиру і оселила нас свекруха, коли ми побрались. Ми зробили ремонт і мріяли жити сім’єю, але не вийшло.
Я й їсти за п’ять років шлюбу жодного разу не приготувала, бо ще о шостій ранку в нас на столі уже стоять каструлі з усім готовим, теплим і замотаним дбайливо у рушник. Галина Степанівна старалась, бо ж ми на роботу йдемо, аби довше поспали, аби я біля плити не стояла.
Прибрати у себе в квартирі я теж не можу, бо поки ми на роботі свекруха вже все зробить. І речі випере і прибере і все випрасує. Та й квіти я не поливала ніколи, бо їх глядить свекруха доки я на роботі.
Дитина у нас з’явилась, так хто мама і тато, то точно не ми. Нашу доньку із першого дня і до чотирьох років вибавила, виносила свекруха. Годувала, підгузки міняла, гуляла.
— Мені не важко. Просто, я така рада що є сім’я. Та й мені помочі не було, то вже хай вам легше буде.
Ми для Галини Степанівни не інакше як “малята” і “зайчики”. Вона і ставиться до нас відповідно. Ніби ми не дорослі самодостатні люди, а діти малі і вона наша дбайлива матуся.
І головне: ні жодного тобі слова кривого. Завжди добра, лагідна і в очах сама радість, як на нас дивиться.
Так, ми не раз просили Галину Степанівну трішки відступити, послабити опіку, дати нам жити. Ну, але вона не чує і не розуміє, що ж не так. Сама працює на роботі не виспиться, прибіжить і все зробить у нас, аби ми не робили, аби все добре було.
От і не маємо ми виходу – переїжджаємо у інше місто. Сподіваюсь, що чотириста кілометрів буде достатньою відстанню, аби нарешті відчути себе дорослими, самостійними і самодостатніми.
Свекрусі вже потім скажемо, як переїдемо. Хай і не гарно ми робимо, але хіба ж можна інакше?
Головна картинка ілюстративна.
