Ми з чоловіком їхали на заробітки тільки через скруту у якій доня наша опинилась. Ми жили не багато, але й не останній шмат хліба мали, та з квартирою їй допомогти не могли. Думала я, що рік попрацюємо і додому, та в доньки інші плани були.
Наша Оленка вийшла заміж дуже вдало. Костянтин, син заможних батьків і сам при розумі і золотих руках. Любов у них була велика і сім’я прекрасна.
Десять років щастя і двох дітей подарував моїй доні зять, а потім пішов у засвіти. Лишилась наша Оленка вдовою з двома малими дітьми сам на сам зі своїми свекрами.
Не злюбили свати нашу доню ще з першого дня знайомства. У них для сина була інша наречена на умі, а тут наша Оленка де взялась. На весіллі їх не було, не було коли ми забирали Оленку із першим дитям, не з’явились і за другим.
Несподівано для всіх прийшли, коли зятя відспівували. Та не для того, аби сина в останню путь провести. ні. Прийшли вони заявити доньці моїй, що від свого права на спадок не відступлять і легкого життя їй не подарують.
Три роки все те тяглось і таки дійшло фіналу: третина квартири у якій жила Олена віднині належала сватам. Ми із чоловіком поговорили і вирішили викупити ту частку. Гроші позичили а відробляти поїхали за кордон, адже на своїх роботах таких статків точно не заробимо.
Думала я тоді, що ми за два роки впораємось і повернемось додому. Добре, що ще з роботою пощастило і по силі і гарно платили. Та як тільки ми борг повернули і почали мову про повернення почули від донки несподіване прохання.
Оленка наша надумала магазин продуктовий відкрити. То була її мрія відколи її пам’ятаю. Костянтин у іншій ніші гроші заробляв і все обіцяв дружині, що як діти підростуть, то обов’язково вона зможе відкрити свій магазин.
— То буде моя справа і заробіток. Та й вам допомагатиму, мамо. Прошу вас, ще трішки побудьте там, допоможіть мені на ноги стати.
Спочатку на оренду, потім на меблі на апарати усілякі, холодильники і ремонт приміщення. Потім уже на сам товар потрібно було чимало. Коли ж усе, ніби як було придбано Олена знову нас набрала із проханням.
— Бус потрібен, аби товар возити. Ну що я своїм легковиком, хіба накатаюсь? А так я вже й водія маю, та й не стоятиме те авто без діла, водій буде вантажоперевезеннями займатись.
Ніби як слова донки і розумні і правильні. Вона дитина толкова, освічена, я знаю, що все те не піде за водою. Але скільки ж можна? Бус, а потім що? У мене вже сил не вистачає. У свої 60 я не така здорова, як була в 52 коли сюди їхала. Чоловік просить ще пів року побути тут, але я вже просто не в силі виконувати кожну захцянку доньки.
Зателефонувала Олені пояснила ситуацію, сказала, що допомогти ми не зможемо.
— А попередити? Мамо ти хоч розумієш, що я на вас розраховую, будую плани. Невже так важко підтримати доньку у складний період життя?
Я готова підтримувати, чесно. Я люблю свою доньку, але хто скаже, коли ж скінчиться в неї той складний період?
От що робити тепер? Забути про себе, ще трішки попрацювати? А чи є гарантія, що то останнє “треба”?
Головна картинка ілюстративна.
