Ми з чоловіком жили погано, але я не планувала нічого міняти, бо ж що натомість? Піти з дітьми до матері, а далі що? А так дах над головою є, дітей є на що годувати. А любов? – та вже якось без неї проживу

З сімейного життя пам’ятаю лише кухню, завжди мріяла, щоб у мене на кухні був телевізор, як в американських фільмах і тоді я б не потикалася ні до чоловіка в спальню, ні до дітей в кімнату, бо вони мене не чекали. Зрозуміло, що чоловік у мене такий, але чого ж діти у нього вдалися?

– Мамо, де те?

– Мамо, принеси!

– Мамо, подай!

– Мамо, ти що забула?!

І я з одної кімнати та до другої, там варю, там пришиваю, там градусник ставлю. І минулося моє життя.

Донька вискочила заміж і поїхала з чоловіком за кордон, телефонувала лише на Новий рік чи Різдво, прокидалося якесь приспане родинне почуття, видно.

А син ще вчився на останньому курсі і жив в гуртожитку.

Здавалося б, зітхни з полегкістю та живи вже як хотілося, але тут вже здивував чоловік:

– Анно, я довго терпів заради дітей, а тепер хочу пожити для себе, тому збирай речі і йди.

– Що?, – я не зрозуміла, що відбувається, адже дах над головою, то єдине, що мені забезпечував чоловік.

– Я не хочу більше бачити твоє пісне лице в цій хаті, що тут не зрозумілого? У мене є інша жінка, так що йди чи тобі помогти?

Я його просила.

Батьківська сільська хата прийняла мої речі і мене. Батьків вже десять років не було і по хаті це добре відчувалося, але куди я мала дітися?

Прийшлося розбирати дошки зі стайні аби ними топити, бо на самому газі було дорого для мене. На роботу прийшлося добиратися, але й до цього звикла, навіть раділа, коли було фізично важко, бо не так було на душі гірко.

Аж тут син телефонує:

– Мамо, я одружуюся. Прийду з нареченою в неділю, то вже ти якось нас зустрінь.

– Сину, – кажу йому, – Я вже там не живу, то давай десь в кафе зустрінемося?

– О, то ще краще, – каже він мені.

Проте, на увазі він не мав кафе, а те, що хотів жити у нашій квартирі з нареченою. Коли ми зустрілися в кафе, то син почав мені висловлювати претензії, що батько привів якусь жінку в квартиру і тепер вона їсть їхні продукти. Наречена була вже при надії і теж була невдоволена тим, як все повернулося.

– Можете переїхати до мене в село. – кажу їм, хоч і знаю, що цього не станеться, але просто хай знають, що може бути й гірше.

На весілля я прийшла з сусідом, просила його дуже аби мені підіграв, бо не хотіла вже аж надто виглядати в очах близьких мізерною. І ми дуже гарно провели з Михайлом час, бо я давно не танцювала, не була в гарному платті, не була в ресторані.

Ми з Михайлом тепер живемо разом і я свою хату знову закрила на замок і тільки й молюся аби вона мені знову не знадобилася.

А от невістка не потягла співжиття з моїм чоловіком і пішла від сина, сказала, що не буде у них наймичкою. І як не дивно, це саме заявила й чоловікова кохана. Я аж заповажала цих жінок, що вони розкусили моїх набагато швидше, ніж я. Тепер син не говорить з батьком, а батько з сином, щиро переконані, що хтось зіпсував їм чудове життя.

А я вперше за багато років просто щаслива: у мене велика кухня на якій є телевізор. У вітальні також є телевізор, як і у спальні. І мене всюди чекають та обіймають. Оце так життя повернулося, правда ж?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page