Ми з Іваном познайомилися дорослими людьми. Я думала, що в тридцять років він мав би вести себе, як дорослий чоловік, а він вирішив, що треба триматися за мамину спідницю довіку. Тоді я йому й розповіла про ту теорію, де ж я знала, що все так справдиться?

Вся ця історія почалася з того, що надумав Іван купити квартиру. Я тільки зраділа, почала шукати гарні варіанти, щоб поруч був садочок і школа, щоб надійний забудовник, близько парк… Чоловік радо приймав від мене інформацію, де я вказувала всі плюси і мінуси, а потім ошелешив мене звісткою, що запише квартиру на маму.

– Тобто на маму? Ми ж родина!

– І що? мама мені більше, ніж родина, тим більше, що ти не маєш ніякого відношення до моїх грошей. Я їх заробив і зараз отримую більше зарплату, ніж ти. А якби ти мене покинула, то б захотіла половину.

– Але я не планую тебе покидати! Я планувала мати з тобою дітей і онуків діждатися, а ти мені таке кажеш, що я не знаю, що й думати і чи взагалі варто з тобою мати справу, якщо ти так мені не довіряєш!

Ми дуже серйозно поперечилися і я пішла до подруги за підтримкою. А вона мені й каже:

– Слухай, – каже подруга, – він за це поплатиться. Своїм вчинком він сказав, що йому не потрібне майбутнє, а він вкладає в минуле. Космічні сили все це бачать і заберуть у нього майбутнє, бо воно йому не треба.

– Слухай, хіба хтось з тих чоловіків, що більше переживають за майно, ніж за стосунки подібне мали?

– А чого ні, хіба хтось з них став щасливим? Ти бачила людину, яка більше любить майно, ніж дружину, щасливою? Я такої не зустрічала.

Мама моя порадила просто почекати.

– Ви й так мало один одного знаєте. Що то є три роки? А там будеш бачити чи він такий в усьому чи тільки щодо квартири? Головне аби діти були в ній прописані.

І ось я з такими думками прийшла додому. Звичайно, що ми одразу не помирилися і чоловік зробив так, як і задумав – купив квартиру на маму.

І ось ми переїхали в новобудову, Іван зробив гарний ремонт і стали ми в тій квартирі жити. А потім чоловік став моментально танути на очах!

Ми кинулися по фахівцях, але ті лиш руками розводять, бо в такому віці це неможливо. Але чоловік танув на очах і я тоді йому сказала про квартиру, мовляв, переоформи на себе і тоді все зміниться.

– Що? Тобі й досі квартира в голові? Замість того аби мені допомагати думаєш, кому вона дістанеться як мене не стане?

Чоловік ще багато чого говорив і я тоді зрозуміла, що зовсім його не знаю і живу з незнайомцем, який мене навіть не любить. Я подала на розлучення. А свекруха тільки й раділа:

– Їй квартира була потрібна, того й так вчинила. Не хоче чоловіка доглядати! Гріш тобі ціна!

Знаєте, я готова була бути поруч з коханою людиною, але не з себелюбцем. Хай собі думають, що хочуть.
А через рік я випадково зустріла Івана на вулиці. Він пашів здоров’ям.

– Слухай, я вчинив так, як ти казала і як тільки квартира стала моя, то одразу й обстеження показували кращі результати і я став себе краще почувати. Я зрозумів, що ти була права і я й досі тебе люблю. Як ти думаєш, а чи не почати нам все з початку.

Знаєте, він такий був щирий і певний того, що все у нього буде добре. А я знала, що його певність походить з того, що тепер, коли ми одружимося, то квартира й справді буде його після розлучення.

– Ні, я не планую виходити за тебе ще раз. Ти мене як не кохав з першого разу, то й тепер не будеш. Всього тобі найкращого.

Моя мама теж певна, що чоловік має для коханої жінки зробити все можливе аби вона була щаслива все життя. А тут ми пожили ті пару років і він показав своє лице. Нащо мені такий чоловік? А ви як гадаєте – правильно я вчинила чи ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page