Мені 28, і цього літа я виходжу заміж. Ми з Остапом давно вирішили, що не хочемо великого весілля з безкінечною кількістю родичів і обов’язковими “гірко” — це не про нас.
Ми плануємо невеличку церемонію на відпочинку, де будемо тільки вдвох: без гостей, суєти, ведучих і ображених тіток. Це наш вибір, і ті, хто нас знають, не здивувалися — ми завжди були трохи “не по шаблону”.
Але одне ми таки хотіли – скромне святкування вдома: переодягнутись у красиве, зробити кілька фотографій, повечеряти в ресторані тільки з найближчими. Ніби символічно розділити цей день з тими, хто дійсно важливий. І отут, як то кажуть, почалось.
Я сказала батькам, що хочу запросити лише їх двох і мою молодшу сестру Марічку. Без їх нових партнерів. Причина проста: вони розлучились ще, коли мені було 14, і хоч обоє давно у нових стосунках, у них зовсім різний підхід до того, як ці нові сім’ї вливалися в наше життя.
Моя мама живе з вітчимом уже десять років, але він завжди лишався трохи осторонь наших сімейних подій, не наполягав, не “пхався”. З повагою ставився до нашого з Марічкою простору. Мама повністю підтримала моє рішення, сказала:
– Я розумію. Це твій день, і тобі має бути в комфортно.
Батько теж зреагував спокійно, але запитав:
– А ти сама скажеш про це Лілі?
Ліля – його друга дружина. Вони разом зразу після розлучення, і скажу чесно — з самого початку все було напружено. Вона намагалась бути нам “мамою номер два”, хоча ми з сестрою були вже підлітками й чітко бачили, що до чого. Було багато образ, недомовок, непорозумінь, які так і не зникли, просто перейшли в пасивну дистанцію. Я завжди намагалась бути ввічливою, але довірливих стосунків не склалося.
Я чесно відповіла батькові:
– Якщо вона захоче поговорити – я на зв’язку. Але я не збираюсь кожному з родичів, кого не запрошую, особисто щось пояснювати. Це не вечеря на сто людей, це мій особистий вибір.
І от сьогодні батько написав, що сказав Лілі – і все вийшло за межі його контролю. Вона страшенно образилась, каже, що з нею так не можна, що вона — частина сім’ї. Батько просить, щоб я сама зателефонувала, вибачилась, пояснила, бо вона “дуже чутлива”.
Але… Я не відчуваю, що маю це робити. Я не запрошую жодного з нових партнерів. Це не про неї конкретно, це про мої межі. Я хочу провести цю символічну вечерю з людьми, які були поруч у найважчі часи, коли мене носило між двома домами, коли я ночувала з валізою, коли потрібно було бути сильнішою, ніж я мала бути в 14.
Я розумію, що їй прикро. Я б на її місці, може, теж образилась. Але ж це не день “справедливого представництва родини” — це мій день, і я просто не хочу, щоб поруч була людина, з якою мені доведеться напружуватись.
І от я думаю:
Чи справді я зробила щось не так, бо не подзвонила першою, бо не пояснила все ніжно і дипломатично? Чи просто маю право на своє весілля так, як я його відчуваю?
А що б зробили ви?..
