Ми з сестрою двійнята. Проте, спільного у нас лиш дата та час появи на світ у всьому іншому ми абсолютно різні люди. Я світловолоса і блакитноока – вся в маму, а от Маша має волосся кольору воронячого крила і темні очі такої глибини, що й не зчуєшся, як загубишся в них. Батьки, чомусь, змалку любили тільки Машу.
Машуня була у нашій родині завше на першому місці. “Меншенька моя” говорив тато, хоча ми й з’явились на світ з різницею у хвилину. Якщо потрібно було прибрати, то мені завше давали більший об’єм роботи. адже ж Маша маленька. Якщо Маша влазила у шкоду, винною була саме я, адже не наглянула за сестрою.
Машу мама віддала у музичну школу і возила на різні гуртки. А я? А я були чимось на кшталт “Так це ж Даша”. Тобто уже самий тон говорив про те, що надії ніякої.
А я була вперта. Ох, як же я бажала довести усьому світу, що я є. Я існую і я не краща і не точно не гірша від сестри. Ледь дочекалась завершення школи і поїхала з рідного дому, думала назавжди, але не так склалось, як я собі думала.
Тридцять років минуло. Ми з сестрою життя прожили чужими людьми, втім, як і з батьками. Кому й сказати – не повірять. У душі тата і мами місця для мене не було. Спочатку. щось там мені писали і я їм, але їх листи були сухими і короткими з одним єдиним посланням: ми тебе виростили, далі розраховуй лиш на себе. Я й розраховувала.
Нині я маю сім’ю, свій дім і трьох дітей. Тиждень тому на адресу нашого сільского старостату прийшов лист для мене. я була щиро здивована, адже в роки інтернету знайти одне одного вельми просто. Ішла і губилась у здогадках. хто ж міг мені написати.
Мама. Моя рідна мама не згадавши точної адреси відправила лист на сільський старостат. Я була ошелешена, адже не отримувала звісток від рідні понад 25 років і чесно кажучи, не думала, що вони і досі є живі, адже мого рідного містечка не стало, його змели з карти події останніх місяців.
Виявилось, що тато і мама нині живуть у гуртожитку десь на Західній Україні. з ними разом проживає і сестра моя у якої, за словами мами “доля не склалась геть і тепер ми її єдина підтримка”. Мама згадала про те, що у неї є ще й я і дуже просить прийняти їх і прихистити, адже “ми твоя родина”.
Якщо чесно, я й досі ношу той лист у кишені куртки. Чоловіку і дітям так його і не показала. Тридцять років тому я бачила свою маму востаннє. Чи й упізнаю? Я давно перегорнула цю сторінку у своїй душі. запечатала усі дитячі прикрощі на сім замків.
Чи варто знову усе підіймати? Відповісти на той лист? Знову впустити батьків у своє життя? Чи спалити той папірець і забути, як вони свого часу забули, що у них є донька, яку вони кликали не інакше, як “Та це ж Даша”.
08,12,2022
Головна картинка ілюстративна.
