Ми за поминальним столом по мамі сиділи, коли та розмова відбулась. Треба було бачити, як видовжилось обличчя сестри моєї, коли я озвучила свої плани. “Та, як це, – каже, ніби вчора на світ з’явилась, – Я ж тут скільки всього зробила. Як продавати?”.
Мені було особливо цікаво спостерігати, як велика повітряна куля під назвою “вдале заміжжя” моєї сестри просто луснула.
Повернулась Леся у село до мами під крильце, разом із двома своїми дітьми. Не знаю, як вона розраховувала сама дітей підняти, а чи на мамину пенсію надію мала?
Правда, одразу ж поїхала на заробітки до Польщі, благо, що в нас до кордону зовсім не далеко. Побуде тиждень і додому на вихідні, та й по новій. Вісім років у такому темпі.
Я з мамою розмовляти не могла нормально останні роки, бо ж вона мені Лесею усі вуха продзижчала: “Леся вбиральню добудовує до будинку, Леся паркан замінила, Леся підлогу нову настелила. Леся плиткою подвір’я виклала”.
А приїдеш, то ніби до музею потрапляєш, бо мама водить і все показує, що ж там Леся зробила, та як покращила. А потім у дім за ручку і в свою кімнату: “Диви яка краса”.
Коли мені тепер рідні ті ремонти вперед очі ставлять та соромити ними починають, я ніяк не можу зрозуміти, а чи Леся й не для себе те робила? Чи не в маминій хаті її діти жили усі вісім років?
Три тижні тому, несподівано, нашої мами не стало. Вона була у нас і молода ще, і здорова, але стара з косою на те й не поглянула. Ввечері заснула, а до обіду наступного дня вже й відспівали.
Ми саме на поминках по мамі сиділи, як тітка давай сестру мою хвалити. Мовляв Леся прикрасила і полегшила мамине життя в останні роки. Розповідала, як та тішилась вбиральні, та теплій підлозі. А потів додає:
— Важко тепер тобі, Лесю, жити буде у цім домі, де все про маму нагадує.
Ну я собі і без задньої думки кажу, що не буде сестрі надто важко, адже дім ми продамо усе одно. Скільки там по закону потрібно, почекаємо, та й виставимо на продаж. Нині ціни о-г-о-г-о. Мені вистачить на перший внесок за квартиру у столиці.
Враз, запала така тиша, і всі на нас із сестрою дивляться. А та робить обличчя здивоване і:
— Яке “продамо”? Я ж тут усе своїми руками стільки років робила? Це ж дім наш нині, мій і дітей. Ну як це так, після того, скільки я вклала у це подвір’я, просто узяти і продати?
От тепер мене лиш ледачий в селі не обговорює. Бачте, я прямо дуже людина не хороша, бо надумала рідну сестру із будинку її із дітьми виставити. Більше того, дім матері своєї не шкодую, пам’ять її зраджую. У Лесі ж немає такої суми аби мені половину виплатити, та й не позичає ніхто.
А мені цікаво, чого я повинна відступати від свого? Так, сестра там навела порядки, але ж вона там і жила, хіба ні? Чого я повинна відступити тільки тому, що вона паркан поміняла і дах перекрила. А чи мені гроші зайві?
От скажіть, хіба б ви відмовлялись на моєму місці від спадку?
23,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
