— Ірино Петрівно, ну ви ж розумієте, скільки нам доводиться віддавати за оренду житла? Це ж майже стільки, скільки я заробляю за місяць! Грошей буквально не залишається на заощадження, а ми ж хочемо мати власний кут.

Вікторія, моя невістка, сиділа у моїй ідеально чистій вітальні, тримаючи в руках чашку з витонченим малюнком, і говорила так, ніби ми обговорювали стратегічний план цілої держави, а не її безсоромне бажання оселитися у моїй квартирі.

— Я думаю, ви з батьком нас зрозумієте і приймете на деякий час, — продовжувала вона, дивлячись мені прямо у вічі, без жодної тіні збентеження. — Як тільки я вийду з декрету, і ми заробимо достатню суму, одразу ж поїдемо.

Я спокійно поставила свою чашку на блюдце, намагаючись зберегти зовнішній спокій, хоча всередині мене все стискалося від напруги.

— Вікторіє, Андрій вже дорослий чоловік. У нього своя сім’я. Він повинен сам забезпечувати свій побут. Ми з батьком своє вже віджили.

— Але у вас же трикімнатна квартира! — вигукнула вона, наче це був незаперечний аргумент. — Ми ж не займемо багато простору! Нам однієї кімнати буде більш ніж достатньо. І це ж не тільки про гроші, Ірино Петрівно! Ви уявляєте, як ви будете раді онукові? Усі люди похилого віку люблять проводити час із дітьми!

Я відчула, як її план став кришталево прозорим. Не гроші були головною метою. Головною метою було звалити на нас турботу.

— А тоді ми зможемо спокійно залишати на вас нашого малюка, — говорила вона, і в її голосі пролунала нотка, яку я вже дуже добре знала — розрахунок. — Я не хочу витрачати кілька років свого життя лише на виховання дитини. Мені теж потрібен кар’єрний розвиток, ви ж розумієте? Ви будете з онуком, а я — на роботі. Усім буде добре!

«Усім, крім нас», — подумала я. Але її нахабство і тиск були такими сильними, що в моїй голові вже не було місця для чіткої відмови. Я дивилася на неї і розуміла: ця молода жінка готова переступити через будь-які принципи заради свого комфорту. І мені треба було ухвалити рішення, яке, як я знала, зруйнує мій спокій.

Моє життя з чоловіком, Петром, завжди було налагоджене, як швейцарський годинник. Усе було розплановано, акуратно, передбачувано. Ми обидва все життя багато працювали, не чекали милостей від долі і дуже цінували наш заслужений спокій.

Коли наш син, Андрій, пішов із дому, одружившись на Вікторії, ми, зізнатися чесно, відчули полегшення. Ми мали нарешті можливість просто жити для себе, без щоденної турботи про дорослих дітей. Ми чекали, що він сам досягне всього у своєму житті, як ми свого часу.

Андрій — гідний хлопець. Він розумний, працьовитий. Я завжди виховувала його в переконанні, що доросла людина повинна всього досягати самостійно і не просити допомоги у батьків, особливо коли вони нарешті можуть спокійно пожити.

Саме тому пропозиція дружини про переїзд до нас йому категорично не сподобалася. Він навіть не хотів обговорювати це зі мною і Петром, знаючи наперед нашу відповідь.

— Мамо, вона просто пропонує, — виправдовувався він по телефону, коли Вікторія його трохи відпустила. — Я сказав, що це не варіант. Ви маєте право на відпочинок.

Але Вікторія була з іншого тіста. Вона, схоже, не звикла чути слово «ні».

Вона з дитинства мріяла про життя у столиці. Її невелике містечко не давало, на її думку, жодних можливостей для кар’єрного зростання. Вона завжди вірила, що щойно переїде до великого міста, одразу ж відчує себе щасливою, фінансово незалежною, що зможе легко знайти роботу з високим доходом і влаштувати своє життя.

Звісно, умови в столиці набагато кращі, але Вікторія не врахувала, що для комфортного життя потрібно дуже багато працювати. Коли вона нарешті опинилася тут, то з подивом виявила, що знайти гідну роботу важко. Часто їй пропонували зовсім незначні суми. Вона місяць жила на свої мізерні заощадження, і їй було дуже скрутно.

Потім їй трохи пощастило, і її роботодавець швидко помітив її здібності. Вона була цінним співробітником, працювала швидко та якісно. Але навіть із підвищенням їй не вистачало коштів на комфортне існування. Оренда житла, витрати на їжу — все це поглинало її заробіток. Вона жила буквально від авансу до авансу.

Тоді вона познайомилася з Андрієм. Він їй сподобався. І оскільки обом здавалося, що вони достатньо добре знають одне одного, вони не стали тягнути час і розписалися через пів року.

Вони вирішили жити на її території, у її орендованій квартирі. Оскільки вони поділили всі витрати навпіл, Вікторія нарешті відчула, що живе вигідніше. Вона змогла почати відкладати гроші, яких їй раніше критично не вистачало.

Спочатку їхні стосунки були гарними. Усе було поділено, усе влаштовувало. Але паралельно Вікторія мріяла про подорожі до моря, про часті походи на шопінг.

Коли вона дізналася про вагітність, вона зрозуміла, що про розкішне життя доведеться забути. І тут у її голові народився той план, який вона прийшла озвучити мені.

Пропозиція Вікторії про переїзд насправді була настільки нахабною, що навіть мені здавалася сюрреалістичною. Вона була мало знайома зі мною і Петром. Вона не знала наших звичок. Але це її не зупинило.

Андрій, коли я запитала його прямо, був засмучений і навіть роздратований.

— Мамо, я ж не збираюся вас напружувати! Я їй сказав, що це неможливо. Ми дорослі люди, ми маємо самі справлятися.

— Але вона вже пакує валізи, синку. Вона мені сама про це сказала, — повідомила я йому, і його мовчання було дуже красномовним.

Вікторія знайшла мене вдома, коли Андрія не було. Вона почала тиснути на жалість, на родинні почуття. Зрештою, ми з Петром здалися. Ми не могли витримати цього морального натиску, особливо коли вона апелювала до онука.

— Добре, Вікторіє, — сказав Петро, коли ми обговорили це. — Ви можете переїхати, але це тимчасово. Ми виділяємо вам одну кімнату. І ви повинні пам’ятати: це не назавжди.

Я чудово розуміла, що наше «тимчасово» може затягнутися на невизначений термін. Але ми погодилися. Ми обидва бачили, що радість у нас на обличчях була відсутня, і розуміли: це початок наших майбутніх випробувань.

Вікторія, зі свого боку, вважала, що їй надано чудові умови. Вона радісно повідомила Андрію, що «умови проживання просто прекрасні». Андрій, навпаки, був засмучений. Він розумів, що його мати і батько «повелися» на умовляння невістки, яка вміло тиснула на наші почуття.

У нашій трикімнатній квартирі ми виділили їм одну кімнату. Але Вікторія не врахувала ще одного: у нас жила також її неповнолітня зовиця, моя дочка Оленка, яка, звісно, не була в захваті від повернення брата і появи в будинку чужої людини, яка одразу ж почала претендувати на загальний простір.

Я завжди була жінкою дуже охайною. Я майже щодня прибирала в домі. Через вік та невеликі проблеми зі здоров’ям мені іноді ставало важко, і я просила Вікторію про допомогу.

— Вікторіє, ти не могла б сьогодні витерти пил у вітальні? Мені трохи нездужається, — просила я.

І тут починалася її гра. Вона регулярно знаходила собі виправдання. Вона була переконана: вагітним усе дозволено. Вона могла цілими днями лежати на дивані, зовсім нічого не роблячи.

— Ой, Ірино Петрівно, ви ж знаєте, як мені зараз важко! — говорила вона, хоча щойно я бачила, як вона енергійно розмовляла по телефону.

Спочатку я це приймала. Я згадувала, як сама почувалася під час вагітності, як було важко. Я спокійно приймала, що моя невістка лінується. І всі домашні справи в будинку, який став тепер комунальним, були на мені. Я працювала, не покладаючи рук, хоча вже давно була на заслуженому відпочинку.

Коли народився онук, ситуація стала нестерпною.

Вікторія одразу ж оголосила себе «королевою декрету». Вона не збиралася нікому ні в чому допомагати. Натомість, вона знаходила час на регулярні походи в салони краси, на догляд за собою. Її зовнішність була для неї головним пріоритетом.

Усіх дратувало, що вона поводилася як гість у власному домі. Але найбільше мене обурювало, що за новонародженою дитиною доглядала я і Оленка. У нас просто не залишалося вибору. Вікторія поводилася як абсолютно безтурботна мати.

— Оленко, ти не могла б посидіти з малим? Я маю терміново зустрітися з подругою в кафе, — просила вона мою доньку, наче це була обов’язкова послуга.

Саме в той момент невістка, здавалося, відчула себе по-справжньому щасливою. Їй не потрібно було сильно напружуватися. Свою дитину вона могла будь-якої миті «повісити» на мене чи на Оленку. А зустрічі з подругами в ресторанах стали для неї набагато важливішими, ніж турбота про власного малюка.

Вона хвалилася перед своїми друзями, що живе «майже в центрі столиці», у великій квартирі. Усі навколо думали, що їй неймовірно пощастило в житті.

І вона дійсно добилася всього, чого хотіла, завдяки своїй нахабності та безсоромності. Вона знайшла можливість жити безкоштовно у гарних умовах і мати безкоштовну няню.

А ми з Петром і Оленкою перетворилися на її обслуговуючий персонал. Наш спокій був зруйнований, наш побут зім’ятий її лінню і егоїзмом.

Я часто дивилася на Андрія і бачила в його очах втому і відчуття провини.

— Мамо, я з нею говорив. Але вона лише каже, що має право на відпочинок, — виправдовувався він.

— Вона має право на відпочинок? А ми? — запитувала я. — Ми маємо право на спокій, Андрію. Ти її не контролюєш.

— Я не можу її контролювати, мамо. Це лише погіршить ситуацію.

Я розуміла. Вікторія була майстром маніпуляцій. І тепер вона впевнено будувала своє щастя на нашому терпінні. Вона використовувала нашу родинну пристойність і любов до онука як інструменти.

І ми не могли цьому протистояти, тому що, як виявилося, ми не могли просто виставити на вулицю матір нашого онука.

Але я не з заліза. Мені важко, а Оленці потрібно вчитись а не глядіти племінника. Нині мій син за кордоном на заробітках, коли кажу йому що хочу виселити невістку він просить не робити цього адже в нас малюк під наглядом, а окремо хто його знає, як буде.

Я на межі. Що робити, просто не уявляю.

Головна картинка ілюстративна.