Я не знаю чи наважилася б піти до майбутньої свекрухи з такою розмовою, якби у мене не було двоє дітей. Та й вчинок свій трактую більше, як емоційний, а не прагматичний. Я прийшла до неї і кажу:
– Ваш син мені надокучає. Ви маєте на нього вплинути.
Бачили б ви її реакцію і реакцію її чоловіка. Та й я виглядала не краще, але вже зробила перший крок, тому мала йти далі.
У мене на той момент було двоє дітей восьми і п’яти років. Та непростий шлюб за плечима. Я завжди була хорошою дівчинкою і найбільше боялася засмутити маму, коли я бачила такий вираз її обличчя, та її слова:
– Що ти натворила? Що про мене подумають?
То я була готова все виправити за мить. Тому намагалася маму не засмучувати і гарно вчитися, гарно поводитися. Бути ввічливою і скромною.
Коли я пішла вчитися, то орієнтир в вигляді мами відплив дуже далеко і я поринула у веселе студентське життя.
Віктор був таким особливим, його задуманий погляд, його філософські думки, його дискусії про сенс життя і про все на світі – все це виділяло його у нашій компанії і я закохалася без міри.
А потім дуже швидко зрозуміла, що чекаю дитину.
Прибігла щаслива до мами з татом і повідомила, що вийшла заміж за найкращого чоловіка у світі.
Мама зажадала познайомитися і я привела свого коханого до неї.
– Він мені не подобається!, – скала мама при Віктору, – Ти зробила не правильний вибір і маєш покинути його.
– Мамо!
– Не мамкай. Я тобі кажу, що ти маєш його покинути і тато думає так само.
– Але я чекаю від нього дитину.
– Аж так? Ти коли встигла? Тоді їж кашу, яку заварила.
І мама нас випровадила за двері. Я не розуміла, чому вона так відреагувала на мого коханого. Тільки з часом я зрозуміла те, що мама побачила одразу.
І ось почали ми жити в сімейному гуртожитку і я дуже старалася аби, і затишок був, і їжа смачна, і дитина не плакала, коли Віктор приходив з пар.
Ми жили на його стипендію і на те, що я писала курсові та реферати, проте, цього не вистачало. Я чомусь не могла скласти докупи наші доходи і видатки, щось не сходилося.
А далі я почала помічати, що грошей зі шкатулки хтось бере.
– Вітя, ти брав гроші? Я відкладала на одяг для Сергійка.
– Ні, не брав. Ти забула, де поставила і це не дивно, бо тобою керують одні гормони.
Я ніколи не була забудькувата.
Проте, я була засліплена любов’ю чи уявленням про коханого.
Далі виявилося, що у нього такий погляд не з проста.
Грошей не було зовсім, піти до матері я не могла, бо вона обірвала зі мною всі зв’язки, я не могла її так розчарувати вкотре.
Пройшло три роки і я не знаю, як сталося те, що я знову чекала дитину. Ще з однією піти від чоловіка, то таке, але з двома?
Та й куди? Але, коли вже Віктор почав брати і дитячі виплати, то я зрозуміла, що треба йти. Обійшла всі знайомих і не дуже та просила про допомогу. Повірте, було дуже важко вимовити «допоможіть», адже всі навколо все бачили і тільки дивувалися, чому я ще з таким чоловіком.
Мене приютила одна самотня тітка далекої знайомої. Якраз те, що мені було потрібно, бо вона погоджувалася сидіти з дітьми, а я ходила на роботу.
Я була вільна, навіть не хотіла подавати на аліменти, бо не хотіла ніколи його бачити.
Діти стали моїм сенсом життя і я для них була готова на все.
За цей час мені багато чого прийшлося пройти аби зрозуміти, що я можу покластися лишень на себе і на тітку Марисю, як я її називала.
Коли мама дізналася, що я пішла від чоловіка, то сказала:
– Аж стільки протрималася? Не так я тебе виховувала.
На тому я й перестала спілкуватися з мамою.
А потім на роботі прийшов новий співробітник, який почав виявляти мені знаки уваги.
– Любомире, у мене діти і мені не потрібен чоловік для розваги.
– Я маю до тебе почуття і дуже серйозно налаштований.
– Ні, ти за мене молодший, ти не знаєш, що таке бути татом і відповідальним. Тобі потім захочеться молодої дружини, а мої діти вже до тебе звикнуть і як я їм буду пояснювати, що ти просто пішов?
– Я нікуди не дінуся, я буду з вами завжди.
– Ні, такого не буде.
Але чоловік наполягав, що він з усім справиться, що він до дітей знайде підхід, що буде відповідальним і мене носитиме на руках.
І до того дійшло, що він мене проводжає додому, а як то буває, що я дитину з садочка забираю і він вже балакає з нею, купує їй морозиво і ще одне для сина аби передала. А далі вже дитина й питає, де той добрий дядечко, який і морозиво, і іграшки, і грається з нею.
– Мамо, давай підемо разом в парк, дядько Любомир так гарно розказував про атракціони, а ми ніколи й не їздимо туди.
І отак вже й діти його на чай запрошують і вже він у нас обід готує та казки дітям розказує.
Я вже бачу, куди то все йде, а Любомир ввесь час каже про одруження. Я, знаєте, не залізна, тому вже й сама розумію, що він мені подобається, що я хочу і такого чоловіка собі, і такого батька дітям.
Але ж як далі?
І тоді я наважилася піти до матері Любомира. Подумала собі так – якщо вона відреагує на мене спокійно, то ще дам шанс чоловікові, а як ні, то й нема чого починати, бо мати вже точно такий шлюб розведе.
І ось я їй те все розказую, що маю дітей, але син її хоче женитися. А вона за серце хапається, чоловік воду несе.
– Добре, – я поговорю з сином, – каже, – Дякую, що не хочеш йому світ зав’язати.
І отак я пішла сумна додому, була я права і хоч хороший він хлопець, але як батьки проти, то навіщо починати.
Але така ще думка закралася – як піде матері наперекір, то ще є шанс, що буде у нас щось разом. А тут його нема на роботі. Цілий тиждень нема, нічого мені не пише, не приходить і я переконалася в тому, що таки мене чуття не підвело.
Подякувала небу за те, що мала розум так вчинити і жила далі, попри те, що діти ввесь час питали, де дядько Любчик.
Аж тут в неділю дзвінок у двері. На порозі свекри з подарунками для дітей, Любомир з величезним букетом квітів.
– Ми прийшли свататися. – каже свекор.
Діти побігли до Любчика. Почали питати, де він так довго був, свекор так само до них пішов показувати подарунки. Одна свекруха була дуже невдоволена, але посмішку натягнула.
І ось так я вийшла заміж за Любомира, ми маємо з ним ще двоє діток, обоє забезпечуємо їх. Навіть з мамою помирилася, їй мій теперішній чоловік сподобався.
Не знаю чи то я сама своє щастя здобула чи ні, але все одно горджуся тим своїм вчинком.
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
