Я з чоловіком виховували дітей в любові і повазі один до одного і Степан не робив різниці між дітьми, адже Настя не була йому рідна. Він як взяв її на руки трирічною дитиною і вона сказала йому «тато», так він до неї і ставився протягом всього її життя.
Ми жили скромно, на зарплату, обоє працювали, діти в садок і школу, додому, на вихідні на річку. Звичайне собі життя.
Коли Настя пішла вчитися, то Степан їй оплачував навчання і проживання, постійно підкидав грошенят.
Далі вже наш спільний син Василь пішов вчитися і так само Степан старався аби він мав кишенькові, а от він вступив на державне, то оплачували лише квартиру.
А далі у нас сталася подія, яка докорінно змінила наше життя: батько Насті залишив їй спадок в вигляді квартири бабусі і свою. Це було так несподівано, бо я думала, що він вже й забув, що у нього є донька, бо за ці роки ні разу не платив аліменти, а як втік за кордон, то так там і жив. Коли ж я ходила до його матері, щоб пояснити, що дитина хоче їсти щодень, то вона закрила переді мною двері і сказала, що ще невідомо чия то дитина.
Я тоді не мала куди подітися, бо вертатися в село до матері теж не було виходом. Тому попросилася до нашого сусіда перебути кілька днів, він був стареньким і я час від часу допомагала йому з продуктами, могла поприбирати, винести сміття. І він завжди мені дякував за це і давав чорний шоколад, який йому син привозив з рейсу.
А тоді й каже мені:
– Дитино, та в мене Степан одинокий. То чого б вам не зійтися?
Мені було не до женихів, але Степан приїхав, як тільки батько йому подзвонив, що ми в нього.
Виявилося, що він мене сподобав вже давно і все отак у нас закрутилося поступово і надовго.
А тепер виявилося, що в когось прокинулася совість, хоч і запізно. Звичайно,що ми втішилися і то неймовірно, адже тепер діти будуть мати по квартирі і Настя радо погодилася на те, що віддасть квартиру братові.
Поки йшла всіляка юридична тяганина, несподівано, хлопець Насті запропонував їй одружитися. Я здивувалася, чому саме зараз, але ж відповідь була очевидна – наречена з приданим.
Ну, треба, то треба і весілля ми справили, за ресторан платили порівну і так само Степан мовчки витяг гроші і заплатив нашу частку.
Почали молоді жити окремо і якось приходить до нас Настя та очі ховає:
– Мамо, може Василь поки з вами поживе, поки вчиться, а ми за той час здаватимемо квартиру і так назбираємо на авто, а вже потім я віддам квартиру Василю?
Я руками сплеснула…
– А хто ж тобі, доню, таку гарну ідею в голову підкинув?, – питаю я її.
– Та мама Ігоря приходила і сказала, що в квартирі треба ремонт зробити, а ми можемо або іншу квартиру продати і зробити гарний ремонт і, може, на машину вистачить.
Я втратила дар мови – не її, але лізе. Може, Василь і не має права на квартиру юридично, але він її брат і Степан між нею і братом не робив різниці. А тепер приходить якась чужа жінка, яка нас не знає і намагається між нами пустити чорну кішку. Я вже відчуваю, що ми програємо, бо надто моя Настя добра і любить чоловіка. А той, жевжик, не дарма женився… Видно, мама б його сама сповила та Насті в руки з бантом віддала, аби тільки квартири до рук прибрати.
Що тепер нам робити аби Настя дотримала свого слова? Чи шансів вже нема?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
