Ми зі свекром овдовіли майже одночасно. Спочатку не стало його дружини, а потім швидко і мого чоловіка. За якихось два місяці наш звичний світ зник і ми мусили вчитись жити по-новому. А тут ще й новина у мене несподівана для нас обох.

Ми б обоє руки опустили  якби не підтримували одне одного. Я бачила як свекру важко, тому тягнула його з дому подалі від думок у наше село, де роботи було повно.

Ну а свекор мене розраджував як умів. Я виливала всі свої печалі у подушку, яка була мокра до ранку, а свекор робив те ж саме, бо ми виходили із кімнат із червоними очима, та все ховали одне від одного і намагались якось жити далі.

А потім, десь за місяць, я відчула що не сама. От так просто – чоловіка немає, а синочок у нас із ним буде. Свекор був щасливим, просив не сиротити нас обох, обіцяв в усьому допомагати.

Саме тоді він відмовився від своєї частини спадку за моїм чоловіком. Мені у власність повну перейшла наша двокімнатна квартира. Ще до весілля ми її придбали, звісно не без допомоги батьків.

Свекор був найкращим дідусем у світі. Синочок був викапаний тато, навіть та ж ямочка на підборідді і одна біла брова. Ріс як із води – жвавим веселим, життєрадісним.

Саме ота мала дитина нас і зцілила, подарувала віру у майбутнє, навчила знову будувати плани і вірити у те, що все ще буде.

Десь за років п’ять у моєму житті з’явився Леонід:

— Дід – це прекрасно, – сказав мені тоді свекор, – А от тато – набагато краще. Та й вік у мене такий, що не зоглянусь, а вже буду поруч із Ларисою своєю.

Я вийшла заміж і ні дня про своє рішення не шкодувала. Мій син і досі кличе вітчима татом, бо Леонід став справжнім другом, опорою і прекрасним прикладом для пасинка.

Навіть те, що в нас була власна донька не завадило. Для Леоніда між дітьми різниці ніколи не було. Він обох виховував, як своїх.

Саме тому, коли син мій надумав оженитись Леонід сказав:

— Так, мама, досить уже з нас того міста. Поїхали у нашу хату в селі. А що? Я давно мріяв про господарство. Ото лиш у місто і переїхав, бо твої очі мене полонили. А квартиру продамо і буде дітям по однокімнатній. Ну, що? Згодна?

Звісно я згодна була, тим паче, що донька теж мала кавалера. Та й хату свою сільську – дім бабусі моєї, я обожнювала. Вирішилось усе швидко і ми вже почали речі перевозити, як тут свекор прилетів:

— Що надумали? – аж ногами тупотів невдоволено, – Ця квартира належить моєму онуку. До чого тут ваша донька? З якого дива продавати – тут буде жити мій онук із сім’єю – це моє останнє слово.

— Може й останнє. – кажу спокійно, – та от ми все вирішили. Не діліть дітей, на вашого і не вашого, бо ми їх ніколи не ділили. Нам вони однакові і ми так вирішили.

Та свекор не хоче заспокоюватись. Він вважає, що донька моя від другого шлюбу не має ніякого відношення до моєї квартири. Мовляв у тієї є батько, от він хай і забезпечує, а тут буде жити син його сина і крапка.

Дуже шкода, але все йде до того, що спілкуватись ми зі свекром більше не будемо. Його позиція неприйнятна і несправедлива. Та й яке він має відношення до нашого житла, мого житла? Чого командує?

Скільки років у нас були і дружні, і теплі стосунки, а тепер все? Невже він не розуміє, що говорить не правильно. Ми батьки і зробили все по-справедливості. Ну хіба ж не так?

Головна картинка ілюстративна.