fbpx

Ми зіткнулися з батьком у лікарні, коли я мила коридор. Він просто вглядався в медичну карту і вдав, що не помітив мене. А я не покликала його! Я була вже достатньо дорослою, щоб зрозуміти, що йому просто не хотілося зустрічатися зі мною

Так вийшло, що я виросла у неповній сім’ї. Виховувала мене лише мама, яка змушена була працювати на двох роботах. Вона страшенно втомлювалася. Вільного часу у мами практично не було, адже треба було піднімати мене – її дочку.

Батько пішов від нас до іншої жінки, коли мені тільки-но виповнилося три роки. Нова любов тата вже мала синів. Було до сліз прикро, що батько проміняв рідну доньку та матір своєї дитини на зовсім чужих людей.

Я бачила, як моя мама втомлювалася і валилася з ніг. Вона ніби “білка  колесі крутилася”. Я чудово розуміла, що повинна хоч якось допомогти їй.

Коли я перейшла до старших класів, то після школи ходила мити підлогу в місцевій лікарні. Хоч якісь копійки та додому приносила. Батько нам майже не допомагав і мною зовсім не цікавився.

Одного разу ми зіткнулися з ним у лікарні, коли я мила коридор. Він просто вглядався в медичну карту і вдав, що не помітив мене. А я не покликала його! Я була вже достатньо дорослою, щоб зрозуміти, що йому просто не хотілося зустрічатися зі мною, а тим паче розмовляти. А може він просто соромився дочки-прибиральниці. Не знаю… Все, можливо.

Деякі дівчатка з класу, дізнавшись, що я ганяю зі шваброю по лікарні, навіть перестали зі мною спілкуватися і гидливо морщилися в мій бік. Мовляв, я не їхній рівень. Мені, звичайно, було дуже неприємно, але й не критично. Начхати мені на них! Жити якось треба!

Я добре вчилася, після школи без проблем вступила до інституту та здобула вищу фінансово-економічну освіту.

Після цього я переїхала у велике місто і влаштувалась у велику компанію. Якось швидко злетіла кар’єрними сходами (сама дивуюся) і з головою поринула в роботу. Я перетворилася на ділову дівчину. У строгому костюмі, в окулярах, з офісним макіяжем на обличчі. У характері з’явилася деяка жорсткість, я відчула в собі потужний характер.

Весь цей час мене не покидала ідея-фікс, що я просто зобов’язана забезпечити своїй мамі гарне, безбідне життя. Я мала хоч якось віддячити мамі за все, що вона для мене зробила. У мене виник своєрідний стимул! Адже мама вичавлювала всі соки заради мене.

Пам’ятаю, коли моїм зарозумілим однокласницям на дні народження дарували золоті прикраси, телефони чи похід на концерт улюбленого гурту, мама вручила мені сірий светр із ангори. Вона робила все, щоб я хоч би в одязі не відчувала себе ущемленою. Тепер і мені час відплатити їй за турботу.

На жаль, чоловіка мама довго не могла знайти. Та й не до чоловіків їй було. Вона давно махнула рукою. А я вже на своїй роботі почала отримувати непогані гроші. Частину відправляла на карту мамі.

А одного разу, коли вона приїхала до мене в гості, зробила нам з нею справжній шопінг. Ми гуляли по магазинах і купували одяг, зайшли до салону краси, потім сиділи у кафе, пили каву та фотографувалися.

Мені дуже хотілося нарядити маму, зробити її стильною та найкрасивішою. Я щиро, всім серцем, бажала мамі зустріти колись своє кохання.

Батько продовжував жити з тією ж жінкою. Якось йшли ми з мамою вулицею. Обидві на піку своєї привабливості. Раптом бачимо, що батько нам назустріч зі своєю обраницею йде.

Я на маму подивилася – справжня красуня! “Випрямися, – тихенько шепнула я їй, – і підборіддя трохи підніми”.

Вона щиро засміялася, та так, що не могла зупинитися. Порівнявшись із нами, батько здивовано кивнув і пішов далі. А потім ще кілька разів обертався.

– Він, напевно, розраховував, що без нього ми потопаємо в болоті. А от і ні. – Сміючись сказала я мамі.

Мама моя йшла щаслива, в обновках, поруч я вела її під руку. Ми були немов подруги, і ніхто нам не потрібний. І знаєте, я була щаслива просто від того, що обличчя моєї мама засяяло щасливою усмішкою. А це безцінно!

Через деякий час, мені спала на гадку ще одна чудова ідея! Вирішила я відправити маму відпочити до Іспанії. Адже вона жодного разу у житті не була за кордоном. Відпустила її на свою голову! (Жартую). Вона, поки відпочивала, зустріла симпатичного іспанця і зрештою переїхала туди на постійне місце проживання.

Життя у моєї мамулі заграло яскравими фарбами. Вони з нареченим подорожували по всьому світу. Я навіть побувала у гостях у її новому іспанському будинку. Чоловік виявився приємним та зовсім не бідним. Переконавшись, що тепер мама в надійних руках, я остаточно заспокоїлася.

Незабаром і я знайшла своє щастя. Як то кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло! Застрягла якось у ліфті з одним хлопцем. Просиділи з ним на підлозі аж дві години. За цей час встигли посміятися, наговоритись та закохатися. Спілкувалися, зустрічалися та одружилися. Чекаємо зараз на первістка.

Якось ми з чоловіком поїхали на мою малу батьківщину продавати наш з мамою старенький будинок. Вона повертатися з Іспанії не збиралася, а я зі столиці переїжджати назад теж не планувала. Чоловік зайшов до супермаркету за водою, а я, перебуваючи вже на сьомому місяці, стояла та дихала сііжим повітрям біля нашого позашляховика.

Ось тоді ми знову перетнулися з батьком. Мабуть, мій презентабельний вигляд і дорога машина за спиною вказували на моє матеріальне становище.

Вже не прибиральниця в лікарні! Тож цього разу татко вирішив підійти до мене і навіть поспілкуватися.

Сказав, що радий за те, що незабаром стане дідом. “Виявляється, ти ще пам’ятаєш, що ми родичі?!”, – думала я. Він похвалив нашу машину, попросив дозволу заглянути всередину. Поцікавився де ми живемо і не забув спитати про маму.

Потім почав розповідати, що свого часу сильно помилився і, якби можна було повернути час назад, то вчинив би інакше.

А потім, раптом, почав плакатися, що грошей ні на що не вистачає, продукти в магазинах дорогі, комунальні послуги теж… А ще б поправити йому здоров’я не заважало. Десь на морі…

А я стояла та мовчала! Я розуміла, яких слів він від мене чекає… але допомагати йому чомусь не хотіла.

Чомусь він так і стояв у мене перед очима, уткнувшись у картку, вдаючи, що не помічає мене-прибиральницю.

Зрештою, з магазину вийшов мій чоловік. Ми сіли у машину. Всю дорогу я думала про батька. Все ж таки добре, що з мамою вони розійшлися. Навряд чи з таким чоловіком зараз вона б ганяла світом.

Все, що дає нам життя – випробування та урок. Головне – ніколи не здаватися та йти вперед.

Фото: Olesia Oleksandrivna.

You cannot copy content of this page