Мені вже далеко за сімдесят, але пам’ять тримає все чітко, наче вчора було. Я виростила двох доньок — старшу Віру й молодшу Софію. Ми з чоловіком колись жили в просторій трикімнатній квартирі в старому цегляному будинку на околиці міста.
Чоловік пішов із життя рано, коли дівчатам було ще по двадцять, і з того часу я залишилася сама з ними.
Віра завжди була самостійною. Ще студенткою почала підробляти, потім вийшла заміж за хорошого хлопця Романа, і вони разом взяли кредит на маленьку квартиру.
Коли в Романової мами звільнилася більша квартира, вони зробили обмін, додали кошти, позичені в банку, і переїхали до просторої трикімнатної. Це було непросто — біганина паперами, черги, переговори.
Але вони впоралися. Тепер у них двоє дітей, стабільна робота, і вони вже мріють про власний будиночок за містом. Віра завжди дзвонить, привозить продукти, ліки, питає, як здоров’я. Ніколи не просить нічого взамін.
А от Софія… Софія була іншою.
Молодша, більш примхлива, завжди любила, коли все крутиться навколо неї. Коли вийшла заміж за Богдана, вони довго не могли стати на ноги. І от одного разу я запропонувала: «Переїжджайте до мене, поки не знайдете своє».
Думала, на рік-два. Минув час — народилися двоє онуків, і вони залишилися. Я була рада: дім повний, гамір, сміх дітей. Я готувала, прибирала, сиділа з малюками, щоб молоді могли спокійно працювати чи відпочити з друзями.
Я ніколи не скаржилася. Навпаки, раділа, що можу допомогти. Коли онуки хворіли, я не спала ночами. Коли Софія з Богданом хотіли кудись виїхати на вихідні, я залишалася з дітьми. «Бабусю, ти найкраща!» — казали малюки, обіймаючи мене. І я танула.
Але роки йдуть. Здоров’я почало підводити. Спочатку дрібниці — втома, запаморочення. Я відмахувалася: «Нічого, мине». Часу на себе не було ніколи.
Та одного разу стало зовсім зле, і мене забрали до лікарні. Лежала довго, витягли мене із того світу, майже. Коли виписували, лікар окремо поговорив із Софією й Богданом:
— Тепер вашій мамі потрібен спокій і догляд. Важкі домашні справи їй протипоказані. Будьте уважні.
Я чула ці слова й подумала: «Нічого, вдома відпочинятиму». Але вже в машині додому Софія дістала телефон і почала щось шукати. Я запитала:
— Що ти там дивишся, доню?
— Та так, різні варіанти, — ухилилася вона.
Через два тижні стався діалог за вечерею.
Вечір був тихий, осінній. Світло в кухні горіло тепле, на столі стояла тарілка з пиріжками, що щойно дістали з духовки. Я сиділа за столом, тримаючи чашку з чаєм, коли донька Софія з зятем Богданом увійшли й сіли навпроти.
Обличчя в них були серйозні, наче готувалися до важливої розмови.
— Мамо, — почала Софія, дивлячись кудись повз материних очей, — ми з Богданом довго думали. Нам дуже важко зараз. Робота, діти, домашні справи… Ми просто не встигаємо всього. Ти ж розумієш, як нам непросто.
Я підняла погляд, відчула, як серце стиснуло передчуттям.
— І що ви придумали? — тихо запитала.
Богдан кашлянув, ніби йому було незручно.
— Ми знайшли кілька хороших місць, де про людей такого віку дбають професіонали. Там спокійно, є медичний нагляд, харчування, прогулянки. Ви будете у безпеці, а ми зможемо приїжджати щотижня.
Софія додала швидше, наче боялася, що мама перерве:
— Ми все оплатимо, не хвилюйся. Там тобі буде комфортно, краще, ніж удома, коли ми цілий день на роботі.
Я поставила чашку на стіл так обережно, ніби боялася, що вона розіб’ється від одного зайвого руху.
— А ви запитали мене, чи хочу я туди? — запитала я і донька відвела погляд.
— Мамо, це ж для твого ж блага, — спробувала Софія.
— Для мого блага? Чи для вашого спокою? — я подивилася прямо на доньку. — Я все життя віддавала вам. І тобі, і онукам. А тепер я стала тягарем?
Тиша в кухні стала такою густою, що чути було, як цокає годинник на стіні.
— Ми не це мали на увазі… — почав Богдан, але я підняла руку.
— Я зрозуміла все, що ви мали на увазі. Ідіть. Я хочу побути сама.
Вони вийшли, а я сиділа ще довго, дивлячись у вікно, де за склом шелестіло листя.
Після нього я не спала всю ніч. На ранок пішла до давньої сусідки, Ольги. Ми з нею дружили з першого дня, як заселилися в цей будинок. Завжди ділилися всім — і радощами, і турботами.
Сіла в її теплій кухні, і сльози самі покотилися.
— Олю, вони хочуть мене здати до будинку для літніх людей, — сказала я тихо.
Ольга обійняла мене.
— Ганнусю, як же так? Ти ж їм усе життя віддала.
— Віддала, — кивнула я. — А тепер я заважаю.
Ми довго говорили. Вона наливала мені трав’яний чай, слухала, гладила по руці.
— Може, поговори з Вірою? — порадила вона.
Я подзвонила Вірі того ж вечора.
— Мамо, що сталося? — стривожилася донька, почувши мій голос.
Я все розповіла. Вона мовчала довго, а потім сказала твердо:
— Я приїду завтра. Ми це так не залишимо.
Наступного дня Віра приїхала з Романом. Ми сіли в моїй вітальні всі разом — я, Віра, Софія з Богданом. Атмосфера була напружена.
Віра почала перша:
— Софія, як ти могла навіть подумати про таке? Мама все життя була з вами, допомагала, а тепер ти хочеш її кудись відправити?
Софія насупилася.
— А що мені робити? Ми з Богданом цілий день на роботі! Дітям школа, гуртки. Хто за нею доглядатиме? Ти ж сама знаєш, як важко.
— Важко? — перепитала Віра. — А мамі було легко, коли вона з вашими дітьми сиділа ночами? Коли готувала, прала, прибирала?
Богдан втрутився:
— Віро, ми не проти мами. Просто реально дивимося на речі. У спеціальному закладі їй буде краще. Там медсестри, лікарі поруч.
Віра подивилася на нього спокійно, але твердо.
— Якщо вам так важко, забираємо маму до нас. У нас хоч і тіснувато, але місце знайдемо.
Софія скривилася.
— Оце так! Ти завжди була «правильною». А ми що, гірші? Ми ж із нею живемо, ми й доглядаємо!
— Доглядаєте? — тихо запитала я. Усі замовкли. — Я не чула від вас доброго слова вже давно. Тільки: «Мамо, прибери», «Мамо, приготуй», «Мамо, посиди з дітьми».
Софія відвела очі.
— Ти перебільшуєш.
Віра зітхнула.
— Давайте не зараз. Мамі потрібен спокій. Софія, обіцяй, що не будеш поспішати з рішенням.
Софія мовчала, потім кивнула.
— Гаразд. Але й ви подумайте, як далі бути.
Після тієї розмови минув місяць. Я залишилася вдома. Віра приїжджала щотижня, привозила продукти, допомагала по господарству. Ми з нею багато говорили. Вона розповідала про своїх дітей, про плани на будинок за містом.
— Мамо, як тільки ми його купимо, приїжджай до нас жити, — казала вона. — Там тихо, свіже повітря, сад. Тобі сподобається.
Я посміхалася.
— Подивимося, доню.
А Софія тим часом дзвонила Вірі майже щодня.
— Ну як, є новини про будинок? — питала вона солодким голосом.
— Поки шукаємо, — відповідала Віра.
— Швидше б уже, — зітхала Софія. — А то ми тут усі втомилися.
Я чула ці розмови й розуміла: молодша донька просто чекає, коли я поїду до старшої, щоб залишитися в квартирі самій.
Одного разу я не витримала й сказала Софії прямо:
— Доню, якщо я вам так заважаю, скажи чесно. Я знайду вихід.
Вона обійняла мене, ніби нічого не сталося.
— Та що ти, мамо! Ми ж тебе любимо. Просто життя таке складне зараз.
Я кивнула, але в душі знала: слова й справи — різні речі.
Минуло ще кілька місяців. Віра з Романом таки знайшли гарний будиночок неподалік від міста — невеликий, але затишний, з садом. Вони запросили мене пожити там хоча б літо.
— Приїжджай, мамо, — казала Віра. — Подивишся, як тобі.
Я поїхала. І залишилася. Там було тихо, спокійно. Онуки приїжджали на вихідні, ми разом гуляли, збирали ягоди. Віра готувала мої улюблені страви, Роман лагодив усе по дому.
Іноді дзвонила Софія.
— Мамо, як ти там? Коли додому?
— Добре мені тут, доню, — відповідала я. — Свіже повітря, спокій.
— Ну, ти ж розумієш, ми чекаємо тебе, — казала вона.
Але я чула в її голосі полегшення.
Тепер я живу то в Віри, то приїжджаю до своєї квартири на кілька днів — провідати. Софія з Богданом не заперечують. Їм стало легше.
Але останнім часом мені стає все важче, потрібні дороговартісні ліки, пенсії на це не вистачає. Порахувала, що на місяць мені потрібно дванадцять тисяч. Це щоб і на процедури і на аптеку.
Звісно, Віра оплачує все, але вони з ромкою не мільйонери. Зателефонувала Софії, описала ситуацію і почула:
– А якби мене послузхала, то зараз би таких проблем не було, бо там усе це безкоштовно мсусять робити. А тепер як Віра така добра, то хай сама і шукає гроші. Я вихід пропонувала, не захотіли, то далі самі якось.
Якщо чесно, нині я розгублена. Віра не скаржиться, але я не хочу аби було настільки несправедливо. Єдиний капітал, що у мене є – квартира моя. Але ж там Софія мешкає.
Не знаю, як бути у цій ситуації. Не хочу жодну доньку образити, але когось доведеться. От як вчинити у цій ситуації. підкажіть.
Головна картинка ілюстративна.
