Михайло пішов. Без сварок, без з’ясування стосунків, без зайвих слів. Просто зібрав речі і поїхав до доньки сусідки Надії.
Надія жила сама, тягнула на собі матір і чотирьох дітей, і, здавалося, весь світ проти неї. Софія її шкодувала: віддавала дітям речі, які стали малі для її власної дочки, овочі з дачі підкидала, після святкових застіль завжди заносила гостинці. І чоловіка підключила: він допомагав і бабусю на візку знести, і сантехніку їм безплатно ремонтував, і телевізор – руки у Михайла були золоті.
Він ніколи не відмовляв, завжди був готовий допомогти. От і допомагався.
Його новою обраницею стала Марина, донька Надії. Вона була худенька і молода, всього двадцять вісім років.
Здавалося, нічого, що могло б привабити досвідченого чоловіка. Адже Софія і в свої сорок шість залишалася привабливою жінкою, доглянутою, з якою і в театр не соромно піти, і колегам на корпоративі показати. Про Марину ж подруги говорили, що вона непоказна. Так говорили подруги Софії, і вона мовчала, бо в глибині душі знала, що в їхніх словах є правда.
Марина і справді не була красунею. Але, як згодом зрозуміла Софія, справа була не у віці і не в красі. Справа була в тому, що Марина була доброю, поступливою, завжди дивилася на Михайла з обожнюванням. А Софія за всі ці роки так і не приборкала свою вдачу. Її незадоволення було її мечем, її щитом. Вона використовувала його, щоб добитися свого, щоб підкреслити, що вона знає, як краще.
Михайло ніколи не скаржився. Він мовчки виконував її прохання, підбирав інші ресторани, купував інші сукні, планував інші подорожі. Але одного разу дочка поскаржилася.
— Мамо, у тебе вічно такий вираз обличчя, немов ми тебе всі дістали.
Софія підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Обличчя як обличчя. Ну а те, що вона знає, чого хоче, і не мовчить про це, а діє – що тут поганого? Вона була горда, не схожа на інших, що не боїться говорити правду. Адже навіть у жіночому журналі писали, що чоловіки не розуміють натяків, і треба їм прямо все говорити. Ось вона і говорила.
Її життя складалося з постійного невдоволення.
— Чим це тут пахне? Що за ресторан такий? Не міг нормальний, чи що, обрати? – казала вона, якщо вони потрапляли в місце, яке їй не подобалося.
Якщо залишалися, Софія весь вечір невдоволено підтискала губи. Якщо йшли в інший, скаржилася, що вона від нервів уже їсти перехотіла.
Цей сценарій повторювався в усьому. Коли Оля, їхня дочка, закінчила школу, вона подала документи до університету в іншому місті, за 500 кілометрів. Коли Софія запитала, звідки таке дивне рішення, дочка відповіла:
— Подалі від твого вічного невдоволення.
Оля, як і Софія, завжди говорила те, що думала. І ось тепер Софія задумалася про те, що в чомусь дочка мала рацію, і Михайло, зустрівши жінку, яка дивилася на нього як на бога, навіть якщо він вів її в дешеву піцерію, просто не зміг встояти і захотів хоча б трохи побути богом.
— Нічого, такі як ти довго не залежуються, – говорили подруги, Даринка й Оленка. – Ми тобі швидко нового чоловіка знайдемо.
Перші дні після відходу Михайла були пеклом для Софії. Її порожня квартира, де вона прожила двадцять шість років, здавалася чужою. Кожен кут, кожен предмет нагадував про чоловіка. У порожній квартирі вічно чулися дивні звуки, вночі доводилося залишати в коридорі світло, щоб не було так страшно. На роботі нікуди було діватися від співчутливих поглядів, від сусідів доводилося ховатися. На щастя, Михайло відвіз свою молоду дружину в інший район, щоб не муляти Софії очі. Їй стало зрозуміло, що чим швидше вона знайде нового чоловіка, тим краще.
Софія працювала в університеті, викладала англійську мову новоспеченим студентам. Викладачів усіх знала, але актуальність сімейного стану ніколи не відзначала.
Вона спробувала сама завести розмову з математиком, той був єдиним відповідним чоловіком за всіма параметрами і при цьому розлученим, за відомостями Зої. Але він дивився крізь Софію, немов вона була не жінкою, а скляними дверима між поверхами. Це було настільки незручно, що вона швидко відступила.
— Я що, така стара, що ніхто тепер на мене не подивиться? – запитувала Софія у подруг.
Софія вирішила шукати кавалера на культурних заходах.
На виставці місцевого художника до неї підійшов високий сивий красень. Софія вже встигла уявити їхній медовий місяць і як вони заводитимуть трьох далматинців (вона завжди мріяла про собаку, але Михайло був проти) до того моменту, коли фігуриста брюнетка підійшла, взяла його під руку і заворкувала:
— Андрійку, у мене всі ноги стерлися в нових туфлях, ходімо додому.
На кулінарному майстер-класі вона сиділа поруч з чоловіком, який нескінченно базікав і мало не відчикрижив собі палець, звертаючи голову на Софію.
Далі виникла ідея відшукати колишніх, адже кажуть, що старе кохання не іржавіє.
Колишніх у Софії було семеро, якщо рахувати серйозних, швидкоплинні симпатії вони вирішили залишити на потім.
Перший був одружений. Другий помер. Третій емігрував до Канади. Четвертий теж одружений. П’ятого вони не знайшли.
Шостий підійшов за всіма параметрами.
Софія ретельно вивчила його сторінку і написала. Він відповів. Відтоді як вони бачилися минулого разу, минуло понад десять років, якось вони випадково зіткнулися в театрі. За десять років він мало змінився, і Софія сподівалася, що вона теж. Вони листувалися два тижні, і їй здавалося, що темп хороший, але коли вона покликала його зустрітися і попити кави, він довго щось писав, так що в неї від хвилювання долоньки спітніли, а потім надіслав один рядок: двічі в одну річку не ввійдеш.
Софія вже майже звикла до порожнього будинку, але світло все ще залишала. Заснути не виходило, в пам’яті спливали бляклі картинки минулого. Чи була вона колись щаслива? Чому вічно була невдоволена чоловіком? Чи любила вона його взагалі? Чи вміє вона взагалі любити?
Любити Софія вміла. Це вона зрозуміла, коли змирилася з життям самотньої жінки, і замість сайту знайомств пішла на сайт з оголошеннями, де знайшла собі цуценя-далматинця. Віддала за нього шалені гроші, але не пошкодувала ані краплі: вона одразу і безповоротно закохалася в нього. Назвала Гіром, стала гуляти вранці перед роботою і ввечері доти, доки не падала від втоми. Засинала одразу, слухаючи, як поруч з ліжком сопе в кошику її новий друг.
Софія через рік після того, як чоловік пішов від неї, гуляла якось з Гіром, який весело зустрічав весняні калюжі й оббризкав чоловіка з охайною строгою коллі на повідку. Чоловік на неї накричав, коллі незворушно обнюхала Гіра.
Софія вибачалася, потім мало не розплакалася від грубості чоловіка: він був симпатичний, але для таких, як він, вона просто скандальна тітка в парку. Чоловік зніяковів, попросив вибачення. Запропонував загладити провину чашкою кави.
Десь між другою і третьою чашкою капучино Софія зрозуміла, що він – той самий…
