— Дивись, це ж твоя колишня дружина, нашими грошима хизується! Спеціально влаштувала таке гучне свято, аби тобі дошкулити. Краще б мені вдома залишитися, не бачити, як твоя старенька тут вештається з молодим кавалером! Як не соромно перед нашими дітьми?! — прошипіла Олена і смикнула Михайла за рукав пальто, її голос тремтів від ледь стримуваної образи, а очі блищали, ніби дві розпечені вуглини в напівтемряві весільного залу.

Я стояла за кілька кроків, тримаючи за руку свого нового супутника, Андрія, і відчувала, як повітря навколо густішає від напруги. Михайло лише криво посміхнувся, не звертаючи уваги на слова своєї другої дружини, Олени.

Для нього я, Марина, вже давно стала частиною минулого, яке він волів не чіпати. Ми розійшлися дванадцять років тому, і ось тепер, на весіллі нашої старшої доньки Софії, доля знову звела нас за одним столом.

Поруч зі мною стояв Андрій — підтягнутий чоловік, якому ледь виповнилося тридцять вісім, з теплим поглядом і впевненою посмішкою, що контрастувала з моєю колишньою реальністю.

— Марино, вибач, ми запізнилися на реєстрацію. Ніде було дітей залишити, чекали на тещу, — винувато пробурмотів Михайло, поправляючи краватку, яка, здається, тиснула йому на горло сильніше, ніж його власні думки.

— Нічого страшного, головне, що вся родина в зборі. Проходьте, сідайте, Софія так рада, що ви прийшли, — м’яко відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, хоча всередині вирував цілий вир емоцій.

Михайло кинув на мене швидкий погляд, у якому промайнуло щось схоже на захоплення, а Олена, стоячи поруч, ледь не кипіла, її пальці стискали сумочку так, що кісточки побіліли.

Поки ми обмінювалися цими формальними фразами, молодята вже зайняли свої місця за столом, і свято закрутилося у вихорі музики, сміху й дзвону келихів.

Я взяла Андрія за руку і сіла поруч із Софією та її нареченим, Остапом. Це розкішне весілля було моїм подарунком для доньки — від вибору ресторану з видом на Дніпро до живих квітів, що прикрашали кожен куточок зали. Я пишалася кожною деталлю, адже знала, як важливо для Софії, щоб цей день став незабутнім.

Михайло, сидячи навпроти, здавався якимось меншим, ніж я його пам’ятала. Його лисіюча голова виблискувала під світлом люстр, а сірий костюм, здається, був тим самим, що він носив ще на нашому власному весіллі.

Поруч із ним Олена раз у раз кидала на мене гострі погляди, але я не звертала уваги. Її слова, сказані Михайлу, долинули до мене, але я вирішила, що не дам їм зіпсувати цей вечір.

— Марино, дозволь привітати молодят! — гукнув тамада, і зал зайшовся оплесками. Я встала, тримаючи келих із шампанським, і почала свою промову.

— Дорогі Софія та Остапе, нехай ваше подружнє життя буде сповнене любові, взаєморозуміння і маленьких щасливих моментів, які з часом перетворяться на великі спогади, — сказала я, дивлячись на доньку, чиї очі сяяли від щастя.

Михайло слухав, не відводячи погляду, і я помітила, як його брови злегка насупилися. У його голові, мабуть, крутилася одна думка: невже я, Марина, справді знайшла своє щастя з Андрієм? Невже я перестала озиратися на минуле?

Дванадцять років тому все було інакше. Я пам’ятаю той вечір, коли повернулася з роботи і, не чекаючи зізнань, сама виклала Михайлу все, що знала про його молоду студентку Олену. Подруга з поліклініки бачила, як він водив її до лікаря, і я не могла більше прикидатися, що нічого не відбувається.

— Ну й що, що ти знаєш? Чого ти від мене хочеш? — кинув Михайло, його голос був холодним, як зимовий вітер.

— Михайле, а діти? Лілі сім, а Софії дванадцять. Як ти міг? У нас була родина, — відповіла я, ледь стримуючи сльози, бо його байдужість була для мене справжнім випробуванням.

Він лише зітхнув і, не рушивши з місця, випалив:

— У моєї нової обраниці буде дитина. Я йду від вас. Машину й квартиру забираю, вони й так на моїх батьків записані. А ти виростеш дітей сама, ти ж молода ще. Їм і так вистачить! Одній купуєш сукні, а друга їх доношує!

Я чекала, що він скаже щось іще, може, вибачиться, але замість сліз я відчула лише холодну рішучість.

— Михайле, запам’ятай: коли ти прийдеш просити пробачення, я його не дам, — сказала я і почала збирати речі.

— Марино, схаменися! Кому ти потрібна? — глузливо кинув він. — У мене молода, гарна дівчина, донька декана. У мене все буде гаразд, турбуйся про себе!

Я пішла до мами, забравши дітей і лише найнеобхідніше. Подала на аліменти, влаштувалася на роботу і з часом почала будувати нове життя. Михайло бачився з доньками рідко, його можна було назвати батьком лише формально. І ось тепер Софія запросила його й Олену на своє весілля.

— Чому я тут? Щоб Марина показала, як їй добре без мене? — бурмотів Михайло собі під ніс, але старалася тримати обличчя.

Його життя з Оленою виявилося не таким райдужним, як він мріяв. Олена, розпещена донька декана, народжувала синів і не хотіла працювати. Її батько, пан Роман, помер кілька років тому, залишивши лише борги.

А я тим часом піднялася: стала заступницею директора на підприємстві, купила квартиру, влаштувала дітей у хороші школи.

Під час застілля Олена раз у раз чіпала Михайла під столом.

— Чого ти на неї витріщаєшся, дурню?! — прошипіла вона, коли я вийшла привітати молодят.

— Олено, припини, я просто дивлюся, — пробурмотів він, але його погляд усе одно повертався до мене.

Я не була тією зламаною жінкою, яку він колись вигнав. Тоді, коли я з двома дітьми опинилася в маминій квартирі, у кишені було лише 500 гривень. Але я не здавалася. Працювала ночами, вчилася, будувала кар’єру. А тепер поруч зі мною був Андрій — чоловік, який цінував мене так, як Михайло ніколи не вміг.

— Марино, ти просто сяєш! — сказала моя подруга Оксана, коли ми вийшли на терасу, щоб подихати свіжим повітрям. — А Михайло від тебе очей не зводить!

— Нехай дивиться, — усміхнулася я. — Коли він мене вигнав, у мене не було навіть на хліб. А тепер хай бачить, що я не пропала.

— А його Олена ажно як на голках, — хихикнула Оксана, киваючи в бік зали.

Свято тривало до пізньої ночі. Тамада жартував, гості сміялися, а я ловила себе на думці, що вперше за багато років відчуваю себе по-справжньому щасливою. Михайло з Оленою пішли рано, ледь не посварившись при всіх. Я чула, як Олена дорікала йому за розмову зі мною на терасі.

— Може, повернешся до своєї Марини? Вона ж уже назбирала грошей, щоб прийняти тебе, старого лисого! А Андрія молодого вижене геть! — сміялася Олена.

— Олено, годі тобі! Я лише аліменти платив, і все! Хотів подякувати за весілля Софії! — гаряче відповів Михайло.

— Ти її захищаєш? Значить, приховував, що допомагав їм! Звідки в неї все це?!

— Не знаю! Я всю зарплату витрачав на тебе й синів. І ти могла б уже працювати, ти ж не в декреті!

— Іди до своєї Марини!

— А квартира моя! Забула, що живеш у мене? — гаркнув Михайло.

Вони пішли, а я залишилася з думкою, що цей вечір став для мене своєрідним тріумфом.

Через два місяці я випадково зустріла Михайла біля під’їзду. Він проводжав молодшого сина до школи і, побачивши мене, підійшов.

— Привіт, Марино! — гукнув він, намагаючись усміхнутися.

— Привіт. Чому не на роботі? — запитала я, хоча вже здогадувалася, що щось не так.

— Ситуація на роботі непроста, — зітхнув він. — Марино, ти так усе організувала на весіллі. Софія була щаслива.

— Дякую, — коротко відповіла я.

— Слухай, у мене проблеми. Чи не могла б ти влаштувати мене до вас на підприємство? — раптом випалив він.

— Ні, вакансій немає, — відрізала я.

Він оторопів, не чекаючи такої різкої відповіді.

— Але як ти сама всього досягла?! Не приховуй, я все розумію!

— Працювала, а не чекала, що хтось прийде й усе вирішить! — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.

Він розвернувся, але раптом зупинився і сказав іншим голосом.

— Марино, не будь такою. — вигукнув він.

— Михайле, припини. У нас немає місця для тебе, — я відсторонилась від нього.

— А твій зять, Остап, він же порядний хлопець! Нехай допоможе з роботою!

— Не принижуй себе, Михайле. У Софії скоро буде дитина, і я не хочу, щоб ти чи Олена втручалися в їхнє життя. У них усе гаразд, а тобі пора відпустити, — сказала я, відводячи погляд.

Він почав щось говорити, але я вже йшла до машини. Останнє, що я почула, було його бурмотіння про те, що я все ще не пробачила його за минуле.

Потім я дізналась, що Олена покинула мого колишнього залишивши йому дітей. Тепер він рівно ма моєму місці, без роботи і з двома дітьми на руках.

Я не зла людина, але здається треба нагадати йому про те, що у нього все буде добре і легко: одне доношуватиме за іншим”

Головна кратинка ілюстративна.