Золоті в Миколи руки – то кожен знає, такі як серце. Добрий і спокійний, завжди в роботі і клопотах, незчувся, як скоро пенсія, а вони з жінкою все в старій хаті живуть. Діти по світах, а куди їхати? Саме так думає Микола, що нема куди їхати, а не тому, що кожне має клопоти і родину, життя їхнє там. Хоче Микола дітей бачити разом і все.
– Та ми на таку хату будемо вік чекати, – голосить Настуня, – Чи ти клепку втратив на старість?
– Діти поможуть, – переконаний Микола.
І правда, всі взялися до роботи. Працюють на будові сини і зяті, онуки бавляться в хованки серед дощок і цегли. Не буває й без подряпин чи падінь, але то потім показують один одному: «Диви, який шрамище! То в діда на будові»
Виріс будинок швидко, але на процесі внутрішніх робіт, що потребувало більше грошей, все йшло повільно. Росли з хатою й онуки і вже кожен хотів собі кімнату в цій великій, просторій хаті. Сварилися, що ось ця краща, бо більша, чи та краща, бо вікно з старою грушею. Долучилися до сварки і діти. Тато татом, а кому хата по заповіту дістанеться? Сваряться між собою, вже не ховаючись перед батьком.
Хмурніє Микола – не того він хотів від хати. Хотів аби була відкрита для них і вдень і вночі. Хотів аби приходили, всідалися за довгим столом і розказували новини. Хотів аби Настуня не плакала тихцем від листів, цілуючи фотографії дітей та онуків. То колись вони були маленькі і поміщалися всі на печі.
Пригадував, як вставав вдосвіта на роботу, а ці маленькі голови лежали при купі, рученьки один на одному. Як йому тоді тиснуло серце від тої бідоти, а зараз так хоче бачити їх при купі – та не хочуть.
Дочекався неділі, йдуть діти до них. Вирішив говорити з кожним відверто. «Чи треба тобі цеї хати?», – питав в кожного.
– Не треба мені тату хати, в мене є своя. Чим можу, тим вам помагаю,- каже старший син.
– Тату, я на стороні. Вам помагаю, бо маю змогу. На той рік свою буду будувати, то ви мені теж поможете, та й будемо квити, – поторгувався другий.
– Ми маємо свою велику, – каже старша дочка, – Але я кожного дня коло вас помагаю, то думаю, що треба й мені щось лишити. Надія далеко, вона точно тут не буде, а Марина має квартиру в місті. Так, що лиш я зможу коло хати бути.
– Діти мої, – каже Микола, – Ця хата буде тому, хто її буде сильно потребувати. Як нас не стане, то ми заповіту не лишимо, поділитеся по-братськи і сестринськи.
Сильно Микола прислаб і за деякий час згас. Не дочекався в хаті жити. Тоді діти коло нього згуртувалися і каялися, але було пізно. Хата стояла відкрита для всіх і діти навідували матір. Сама Настуня жила в невеличкій кухняні при хаті, бо для неї хата була холодна і пуста.
Ця будова висмоктала всі сили з Миколи, а з неї не буде. Живе вона довго і бачить, що сини хати не потребують, дочки кожна забезпечила своїм дітям житло, хто оженився на стороні.
Стоїть величезна хата порожня, може, й справді, вона буде лиш того, хто її потребуватиме? Не стало й Настуні, загас ще один вогник в зимовому вечорі. Діти пороз’їжджалися по домівках після поминок, бо хата таки холодна – її треба два дні топити аби нагрілася. Закрили вікна, виключили світло і закрили двері. Пішли. В слід їм з портретів дивилися Микола з Настунею і гурт їхніх дітей біля розпочатої будови.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
