fbpx

Микола вважав себе найщасливішим чоловіком у світі. Але це тривало лише п’ять років. У сім’ї зростала щебетуха Марічка, і родина чекала синочка і братика для донечки. Та доля розпорядилася інакше

Микола вважав себе найщасливішим чоловіком у світі. Але це тривало лише п’ять років. У сім’ї зростала щебетуха Марічка, і родина чекала синочка і братика для донечки. Та доля розпорядилася інакше: мама і немовлятко полинули в кращі світи. Єдина татова розрада, як дві краплі води подібна на його незабутню Анничку, все частіше говорила, що дуже хоче мати матусю.

– Хіба татко тебе не любить, хіба тобі погано з татком? – обіймав Микола свою одиначку.

– Хочу, щоб мене ще любила мама, – наполягало дівчатко.

Та чоловік не спішив шукати собі дружину, хтозна чи замінить вона рідну неньку його дитині.

Коли Марічці минуло дев’ять років, Микола таки привів вдруге додому молоду дружину, вдову Катерину.

Повінчалися в церкві, як закон велить, справили весілля за народною традицією, і стали жити вже вчотирьох: у другої дружини був чотирирічний синочок Дмитрик. Марічка дуже прив’язалася до братика та нерідної мами:

– То мені Боженька, замість братика-ангелика, дала братика Дмитрика, правда, татку?

І це дуже сподобалося Катрусі, так як падчерка стала гарною нянькою для її сина.

Всього рік тривало щастя в родині. Здавалося: Катерина стане справжньою мамою для Марійки, але вона згодом перетворилася на мачуху, коли народила спільну з Миколою доньку Оленку. Для Катрусі була люба тільки її донечка, вона охолола навіть до Дмитрика, який хвостиком ходив за Марічкою, а не за нею, мамою.

Дівчинка його і купала, і переодягала, і годувала, ще й рахувати й читати вчила, але вдячності від мачухи не чекала, бо їй самій приємно було опікуватися хлопчиком.

Хоч Марічка й рано подорослішала, але тільки в старших класах почала усвідомлювати, що Катерина робить між ними, дітьми, різницю: до Оленки її майже не підпускає, Дмитрику гратися з сестричкою не дозволяє, щоб не зламав її іграшок і дорогу ляльку, все краще й смачніше для Олюньки, бо вона ж дівчинка, вона маленька.

Коли Дмитрик став школярем, то допомагати з домашньою йому повинна була тільки відмінниця Марічка, бо хлопцеві потрібно гарно вчитися, щоб здобути вищу освіту і мати гарну роботу. Крім того, Катерина почала перекладати на падчерку частину домашньої роботи: прибирати, мити, прати, якраз тоді, коли дівчинка вчилася. Коли Марічка говорила, що не встигає своє домашнє завдання виконати, мачуха докоряла, що та спеціально обклалася зошитами й книжками, аби тільки нічого не робити.

– А тобі, Маріє, навіщо та наука? Навчилася читати і рахувати, та й буде. От вийдеш заміж і всі ті знання забудуться. Ти краще щось зварити й спекти навчися, та й в господарстві нам із татом більше допомагай, у житті це більше знадобиться, та й з молодшими досить тобі бавитися.

Тільки в сьомому класі Марічка стала скаржитися татові на несправедливість мачухи й просити, щоб дозволив вступити у фізико-математичний ліцей, що в районному центрі, й проживати в гуртожитку.

– Донечко, я й сам став помічати, що ти почала ображатися, перестала Катерину мамою називати, що вона купу обов’язків на тебе звалила. Я вже їй не раз говорив про це, але чому ти мені раніше нічого не казала?

– Ну, татку, не хотіла, щоб ви через мене сварилися, та й пам’ятаю, як я просила, щоб ти привів мені маму.

– Та хіба я тобі став би дорікати, квіточко? Мама з братиком дивляться на нас із неба, то я відповідальний за тебе, серденько.

Микола люб’язно попросив дружину, щоб вона менше завантажувала Марічку роботою, мовляв, дочка хоче вступати в ліцей, так як здібна до математики, зайняла друге місце на районній олімпіаді. Та Катерина й слухати не хотіла: хай допоможе їй з Оленкою, щоб вона змогла повернутися на роботу, а після дев’ятого класу вступить у коледж.

Марічці було не звикати доглядати за дитиною. Але це був зовсім інший випадок. Оленка – повна протилежність спокійному старшому братикові, надзвичайно вередлива, всі примхи її треба було задовільняти зразу, щоб не здіймала галасу, на який прибігала Катерина, дорікаючи, що Дмитрика Марійка якось бавила, а Оленку, очевидно, не любить.

Микола знову втрутився, щоб заступитись за доньку, сказав, що таки дозволить їй вступати до ліцею, щоб не мозолила очі мачусі, на яку вона перетворилася. Суперечка переросла в сварку, подружжя якийсь час не розмовляло, бо Микола заборонив дружині залучати Марічку до роботи, мовляв, хай вчиться, будуть з неї люди, інші репетиторів наймають, а донечка всього сама досягла, гріх такий дар до науки марнувати.

Катерина заявила, що повертається до мами, бо з її дітьми чоловік не рахується.

– Як на те пішло, то нікуди не йди, залишайся, адже це й мої діти. Підемо ми з Марічкою. Я винайму квартиру в місті й будемо там удвох проживати, вона вчитиметься, я працюватиму й гроші на Дмитрика та Оленку буду присилати.

Фінал цієї історії такий: Катерина не довго жила в чоловіковій хаті. Вона розлучилася з Миколою, знову вийшла заміж і перейшла жити до нового чоловіка. Коли Микола з Марічкою приїжджають на вихідні до рідної хати, до них завжди прибігає Дмитрик, який також мріє навчатися там, де Марічка. Бачитися колишньому з Оленкою Катерина не дозволяє, хоч Микола справно платить аліменти і надіється на порозуміння з молодшою, коли донька стане дорослішою.

You cannot copy content of this page