Микола знову прийшов до мене бідкатись. Уже рік дружина і теща йому спокою не дають. Мало йому своєї роботи, та свого дому, як раптом виявилось, що він ще й коло тещі та її хати повинен ходити та в усьому годити. Ні відпочинку моєму брату, ні спокою немає. Пішла до невістки побалакати, а та мені ледь не речі його до рук тиче, бачте, дуже її обурює, що ми із братом такі дружні.
Наших батьків не стало, коли ми із братом були геть юні. Добре, що ми у цім світі вдвох залишились, то от так тримаючи одне одного за руку і підтримуючи, борсались. Не знаю, як би я вижила, чи мала б те, що маю. якби не постійна підтримка мого братика.
Я ж у свою чергу теж намагалась йому бути опорою. Ми могли про все на світі поговорити, планами поділитись, побоюваннями і образами. Дуже важливо мати людину, яка завжди буде на твоєму боці і готова вислухати, хай навіть і о четвертій ранку.
Батьки наші ніколи не були прикладом для наслідування. Ми у спадок отримали хіба дім розвалений, та подвір’я заросле сливняком. У тата і мами в житті була одна мета, одна ціль – залити за комір. Ми із братом ніколи не були ні пріорітетом, ні, бодай, якось значущою частиною їхнього життя.
Микола мій одружився досить таки вдало. Сім’я у невістки велика, дружна, та й прийняли його гарно. Я щиро раділа за братика і потай мріяла про те, що й мені доля подарує подібну родину. так власне, і сталось.
Теща мого брата багато років в Італії на заробітках була. Свого часу вона залишилась удовою і поїхала за кордон аби забезпечити своїм дітям кращого майбутнього. Вивчила дітей свої, справила кожному гарне весілля і подарувала по будинку в селі. Тож мій брат одразу після весілля уже був повноправним господарем у власній хаті.
Звісно, Миколці було простіше у житті, адже фінансова сторона у них була значно сильніша. Він і його дружина працювали, та й теща передавала як гроші, так і посилки досить таки хороші. Уже за два роки спільного проживання мав мій брат і авто хороше і тракторець свій і купу техніки яка так необхідна доброму господарю в селі. Я була за нього рада і спокійна, але останні подіїї мене прикро вразили.
Повернулась із заробітків мама невістки і врапт у сім’ї мого брата почались негаразди. Виявилось, що Олена – невістка моя, мамина доня. Вона і кроку не ступить без маминої поради, готова небо прихилити і біжить при першому ж поклику до неньки своєї.
Хоч і є у тещі мого брата ще й син, але усю роботу чоловічу тещі повинен саме зять робити.
— Мама ж нам стільки допомагала, – говорить невістка постійно, – Тепер наша черга її підтримати. А брат за 400 кілометрів проживає, що він зможе?
Воно то ніби й правильно, хто ще одинокій жінці паркан полагодить, чи доріжку забетонує, але не у таких же масштабах. ну правда. Став мій Микола все частіше жалітись. Ну ні дня ні ночі йому немає. Зранку на роботу йде, а повернувшись і присісти часу у нього не має. Своє господарство у сараї просить рук, а тут дружина до тещі кличе де одна робота іншою поганяє.
— Я вже й прилягти не можу після роботи. – ледь не плаче братик, – дружина ходить невдоволена, одне лиш бу-бу-бу і чую. То те допоможи, то те зроби, то тим підсоби. Я все винен і повинен. Коли питаю чого людину не наймуть, та аж підскакує на місці: “Два складометри дров у сарай скласти наймати когось треба бо ти лежиш? А коли ти на мотокосу гроші просив у мами, то тоді не виморений був, нормально себе почував?”.
От такі у них розмови майже кожного дня. Про те, що донька у мами не одна і що там ще й брат є – говорити зась. Куди там, адже то недоторкана людина, син і він у місті працює. Ага. а брат мій просто так за кермом фури цілий день сидить, не виморюється геть.
Не витримала я пішла до Олени на розмову. Ну а хто ж має захистити Миколу, ні батька ні матері, тільки мені на всім світі він і дорогий.
Олена коли почула, що стало причиною мого візиту, аж підскочила на місці.
— Тобі не соромно до мене приходити, – запитує, – наш дім, ремонт, меблі, техніка, плитка на подвір’ї і черепиця на даху – все те зароблене маминим трудом. Вона ж повернулась у хату в якій 20 років ніхто не жив. Скажи мені по-людськи, хіба не ми хоча б з удячності за те, скільки вона нам усього дала, повинні їй допомогти до ладу усе привести? Так, важко нам зараз, але було б складніше, якби жили у чужій хаті і заробляли б на своє житло, правда?
Знову вона мені в очі тим, що на все мама її заробила. Прямо кланятись тепер треба усе життя і дякувати на кожному кроці.
Я їй свого, а вона мені своєї пісні. Бачу, що нічого не досягну і кинула їй:
— Ліпше буде брат біля мене жити, ніж у вас у наймах ходити, та тещі годити.
Олена як те почула, так винесла мені із дому торбу речей якихось:
— Таки так. – каже, – Краще ти його годуй і одягай гарненько, дім йому придбай і все від виделки до шкарпеток придбай і ні в якому разі не проси нічого навзаєм. То ж не по-людськи буде.
І знаєте, після тієї розмови нічого не змінилось. Брат і досі спокою не має, дружина все тягне і тягне його на поміч до своєї мами.
Уже не знаю, як мені і бути, як брата свого урятувати. Кажу йому аби стояв на своєму, нікуди не йшов. але там пішли на принцип, що теща його, що дружина.
Олена обурюється, що я узагалі втручаюсь у їхню сім’ю, а я не розумію. чого повинна мовчати?
Ну от скажіть, хіба ж не на моєму боці правда, ви б на моєму місці не втручались, не захищали б брата?
05,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
