Хочу поділитися з вами історією, як мій чоловік навчився сам і свою родину, як до нас правильно в гості ходити. Ми жили в місті в кінці дев’яностих і хто знає той період, то знає, що робота була лише в місті, а жили там, де й працювали.
Тому, коли родичі чоловіка дізналися, що я маю власну двокімнатну квартиру, яка мені дісталася від батьків, то вже мене ніхто й не питав чи я хочу тих гостей чи ні, а Микола був чоловіком добрим і не вмів відмовляти.
Отак ми й жили: ми в одній кімнаті, а в залі і на кухні по підлозі ще шестеро-восьмеро людей, залежно від сезону.
Я просила чоловіка, молила аби щось зробив, але він лиш кліпав очима, що то родина і так має бути.
– Вони теж нам допоможуть, як нам буде треба.
Єдине, що вони привозили продукти, але я мала на них всіх готувати.
Врятувало нас те, що у нас з’явилася дитина і вже дуже Оля була неспокійна і так вередувала, що всіх відвадила.
Проте, на короткий період, але далі я вже вирішила, що треба аби був дует і знову було полегшення на рік. Повірте, мені було легше з двома дітьми, ніж жити в таких умовах.
Далі вже стало легше, почалися двотисячні, але вже пішли до нас родички: то поживе, поки екзамен не складе, то гуртожиток не дали, то на роботу приїхала влаштовуватися, то на огляд…
І слава Богу, що в той період приїхала Миколина тітка Марія, жінка років п’ятдесяти, вона не хотіла казати скільки їй, бо вона казала, що починає життя з початку.
– Я у вас трішки побуду, знайду квартиру і роботу і буду жити життя, а не існувати.
Але вона чомусь те й робила, що спорожнювала наш холодильник і командувала нами не пару днів, а десь зо два тижні.
Я з усіх сил себе стримувала.
Микола мав добру роботу і вигнати його родичку, то означало, що я не поважаю його. Таке було в його голові і за ці роки воно тільки вкорінилося.
Микола питав тітку за роботу, але та казала:
– Уявляєш, я ще маю на якісь курси ходити. На випробувальні терміни, я їм що – дівчинка? Та у мене досвід! Та я ними всіма маю керувати. А вони мені якусь дитину дають і кажуть, що то мій начальник. З якого дива я її маю слухати?
Тобто, завжди у неї були причини аби нічого не робити. Що вони робила, поки ми були на роботі, я не знаю, адже на кухні завжди була гора посуду, який я мила, все витирала і прала.
Наші діти були вже школярами і якось вони вернулися з вулиці, бо вже стемніло, як тітка каже:
– Олю, ти старша, піди в магазин і купи мені води солодкої, дуже вже захотілося.
Я дивилася на чоловіка і тут почалося.
– Діти, йдіть до кімнати, тітка зараз сама піде.
– Миколо, діти мають мене слухатися, я їхня бабуся, а як ні, то сам йди і купи ще мені щось солодке до чаю, а ти Олено став на чай.
– Олено, поможи тітці зібрати речі, вона їде додому, якраз на останній автобус встигне.
– Ти що? Я не поїду нікуди на ніч!
– Як собі хочете, вже є готелі і можете переночувати там.
Він поміг мені винести сумки і закрив за тіткою двері, але відлуння її голосу ще довго наповнювало сходову клітку, доки вона не зрозуміла, що Микола не жартує.
А далі почалося таке… Дзвонили всі родичі, навіть ті, які у нас місяці жили, і казали, яка ж Микола фальшива людина і так поступив з бідною тіткою. І жінка у нього гуляща, діти непутящі, а сам він зазнався.
Микола змінив номер телефону і відтоді ніяких родичів в нашій хаті не було.
Чоловік просив у мене вибачення за всі ці роки, що він мене в такі умови ставив і казав, що не буде ніколи для нього більше нікого на першому місці, крім мене і дітей.
І свою обіцянку дотримав.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
