Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках холодну чашку з міцною, майже чорною заваркою. Чайник ще гудів, але я не звертала на нього уваги.

Усе, що було в мені, зосередилося на порожній чашці, ніби вона могла розповісти, куди поділися мої мрії. Я проковтнула гіркий чай одним ковтком, ніби це могло змити п’ять років мого життя. Потім тихо сказала:

— Напевно, час щось змінювати. Пора йти.

Микола, мій чоловік, відірвався від телефону, де гортав чергові оголошення про роботу. Його брови здивовано піднялися.

— Маріє, ти про що? Про роботу? Я ж стараюся, шукаю щось нормальне. Потерпи трохи, і я тебе не пущу працювати. Але якщо ти підеш, хто нас годувати буде? — Його голос звучав як завжди — із сумішшю надії та невпевненості.

Я не дивилася на нього. Мої очі все ще гуляли по порожній чашці.

— Я не про роботу, Миколо. Там усе налагодилося, Олексія Михайловича приструнили, він тепер тихший. Я про нас із тобою. Я втомилася.

Він застигла. Його плечі опустилися.

— Як це, про нас? — Його голос тремтів. — Ми ж п’ять років разом, Маріє. Стільки всього пережили!

— Я пережила, Миколо. А ти просто був поруч. Я тягнула все на собі, а ти лише обіцяв. Я хочу жити, розумієш? Хочу бути щасливою, а не так, як зараз.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю. Я знала цей жест — він завжди так робив, коли не знав, що сказати.

— Я ж шукаю роботу, Маріє. Шукаю!

— Шукаєш? — Я підняла очі, і в моєму голосі з’явилася різкість. — Слюсарем — не хочу! Різноробом — не моє! Музикантом? Миколо, ти серйозно?

Я встала і підійшла до вікна. За ним була ніч, холодна й тиха. Я дивилася на темряву, і мені здавалося, що вона поглинає все, що я колись відчувала до нього.

— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — тихо сказала я. — Ти співав у парку. Я зупинилася, бо твій голос, він був такий живий. Але минуло п’ять років, а я все ще стою і слухаю. Тільки тепер мені немає що слухати.

Він мовчав. А я продовжувала дивитися у вікно, ніби там, у темряві, була відповідь на всі мої запитання.

Наше знайомство було як із романтичного фільму. П’ять років тому я йшла парком, коли почула його голос. Микола співав про далекі гори, про нічну тишу, і я зупинилася, зачарована.

Ми розговорилися, і я відчула, що він — особливий. Його доброта, його мрії, його романтична натура — усе це мене підкорило. Ми швидко одружилися, і я думала, що це початок великої історії. Але реальність виявилася іншою.

Микола залишався таким же романтиком, але ця романтика не годувала нас. Я працювала на фабриці, де мій начальник, Олексій Михайлович, був людиною, яка не розуміла, що робить.

Він сидів у своєму кабінеті, як статуя, і лише роздавав безглузді вказівки. Але я була хорошим фахівцем, мене цінували, і я трималася за цю роботу, бо вона була нашим єдиним джерелом доходу.

13 000 гривень на місяць — не багато, але вистачало, щоб платити за квартиру й купувати найнеобхідніше. Микола ж шукав себе. Він мріяв про велику сцену, про музику, але реальність пропонувала йому лише вакансії слюсаря чи різнороба.

— Маріє, я чоловік. Я мушу тебе забезпечити, — казав він щоразу, коли я пропонувала йому залишитися вдома і взяти на себе хатні справи.

— Миколо, мені байдуже, хто приносить гроші. Сиди вдома, готуй, прибирай. Мені вистачає, — відповідала я, але він лише хмурився.

Його гордість не дозволяла йому бути “домогосподарем”. Він щодня гортав сайти з вакансіями, їздив на співбесіди, але повертався з однією фразою:

— Знову не те. Хіба ти, моя королева, можеш бути дружиною слюсаря?

Я б погодилася на будь-кого — слюсаря, різнороба, прибиральника. Мені хотілося приходити додому, де є порядок, де пахне вечерею, де є спокій. Але Микола був непохитний.

— Я знайду щось гідне! Потерпи трохи! — обіцяв він.

Я терпіла. П’ять років. Одного вечора на роботі все змінилося. Моя колега Оля, сміючись, запитала:

— Маріє, а який він, твій Микола?

Я відкрила рот, щоб відповісти, але застигла. Який він? Звичайний. Не красень, але милий. Умів грати на гітарі, співав так, що серце тремтіло. Але що ще? Хазяйновитий? Ні, хоч руки в нього золоті. І тут мене наче водою облили: “А він же ніякий. Тільки й уміє, що співати”.

Ця думка не відпускала мене весь вечір. Я повернулася додому, і ми з Миколою почали розмову. Спочатку тихо, але потім я не витримала.

— Я віддала тобі найкращі роки! У всіх чоловік заробляє, а в мене? Ти тільки мрієш!

Я розбила попільничку, яку він колись подарував мені. Сльози текли по обличчю, і я не могла зупинитися. Я жаліла себе, свої мрії, свою молодість. І, можливо, навіть його. Бо десь глибоко в душі я знала: я його любила. Але що це була за любов?

Я сіла, закривши обличчя руками. У голові звучала його пісня — та сама, з якою все почалося. Осінній парк, його голос, моє серце, що билося швидше. І зараз, коли я була готова піти, ця пісня знову лунала в моїй голові.

Микола взяв гітару і тихо заспівав:

— Мила моя, сонечко лісове.

Я підняла очі. Він співав, і його голос був таким же, як тоді. Я відчула, як сльози висохли, а всередині стало тепліше.

— Миколо, — тихо сказала я, — тобі правда байдуже, ким працювати?

Він зупинився, струни замовкли.

— Маріє, ти ж казала, що на вашій фабриці потрібні люди. Може, я спробую?

Я здивувалася.

— Справді? Завтра підемо разом. Олексій Михайлович став тихішим, працювати тепер легше.

Наступного ранку ми йшли на фабрику, тримаючись за руки. Я відчувала, як у мені зароджується надія. Може, це змінить усе? Може, Микола нарешті візьметься за справу?

Його перший день на фабриці був сповнений ентузіазму. Він оглядав цехи, слухав гудіння верстатів і навіть сказав:

— Оце так місце! Є де розгулятися!

Але замість того, щоб працювати, він почав співати. Його голос лунав по цеху, і спочатку робітники сміялися.

— О, співак прийшов! — жартував бригадир Сашко.

Але згодом його поведінка почала дратувати.

— Миколо, ти працювати будеш чи тільки співати? — не витримав Сашко. — Нам тут не концерт треба!

У цей момент до цеху зайшов Олексій Михайлович.

— Що за галас? — його голос був різким.

Сашко кивнув на Миколу:

— Оце наш новенький. Співає, а працювати не хоче.

Микола почервонів, опустив очі.

— Олексію Михайловичу, я працюватиму. Просто, тут трохи нудно. Хотів підняти настрій.

— Настрій? — перебив його начальник. — Або берися за роботу, або йди співати деінде!

Того вечора Микола повернувся додому похмурий.

— Що сталося? Важкий день? — запитала я, відчуваючи тривогу.

— Та як завжди, — буркнув він. — Начальство бурчить, люди нудні. Я піду звідти. Не моє це.

Я зупинилася.

— Підеш? Миколо, ти не можеш тікати щоразу, коли щось не так!

— Ти не розумієш! — він підвищив голос. — Я хочу створювати настрій, а вони, тьху!

Я слухала його й відчувала, як усередині щось ламається. Це був не перший раз, коли він кидав почате. І я вже не знала — це його вдача, чи просто небажання дорослішати.

— Миколо, — сказала я тихо, але твердо, — я втомилася жити очікуваннями. У мене більше немає сил на “потерпи” й “от побачиш”.

Він дивився на мене довго, ніби намагаючись знайти потрібні слова. Але замість них — лише зітхання й опущені плечі.

— То ти хочеш піти? — запитав він.

Я опустила погляд на свої руки, що стискали кухоль. Усередині боролися два голоси: один кричав, що я маю право на інше життя, другий — що кидати людину в складний момент — це зрада.

Чи знайду я когось, хто любитиме мене так, як він? Чи не надто я егоїстична, вимагаючи більшого, ніж він може дати?

Я пам’ятаю, як колись бачила його очі, коли він співав. Там було стільки світла, що я не сумнівалася — це мій чоловік. А зараз тепер я бачу втому, розгубленість, і в цьому відображаюся й я сама.

Вночі я довго лежала, дивлячись у стелю. Рішення висіло в повітрі, але я не могла його вимовити. Може, він і справді зміниться. А може, я все життя проживу в очікуванні цієї зміни.

І от тепер я хочу запитати вас, як подругу чи старшого брата: що б ви зробили на моєму місці? Чекали чи піти?

Головна картинка ілюстративна.