Чоловік із сином дивилися футбольний матч по телевізору. Люба чекала на чоловіка в спальні і хвилювалася. Нарешті, він прийшов.
— Миколо, не знаю навіть, як і сказати, мені здається, так, ні не здається, вже точно, у нас буде ще одна дитина, — нарешті видихнула жінка.
— Нічого собі! Оце так новина… та це ж добре! Дарина з Вовою вже зовсім дорослі, от-от випурхнуть з дому. Буде нам забавка, ще одна дитина. Які ж ми з тобою молодці,— сказав чоловік, який навіть трохи розгубився.
— Вік у мене вже немолодий, як-не-як, 38 років, Таких і в пологовому не люблять, – продовжувала сумніватися Люба.
— Який це вік? В Америці в такому віці лише першу дитину чекають. Подивися на наших артистів, цей, як його… ніяк не можу вимовити його прізвище, став батьком мало не в 80 років, а мені всього 39. Не переймайся, все буде добре! Тобі й не треба, щоб тебе там любили, нехай роблять свою справу. Любити тебе буду я, — заспокоював Микола дружину.
Вони одружилися, щойно Микола повернувся з армії. Любу він помітив ще у школі. Симпатична, блакитноока дівчинка запала йому в душу. Листувалися, поки служив.
Люба розносила селом пошту. Зараз вона вже начальниця, у неї в підпорядкуванні оператор і дві листоноші.
Микола після армії, як сів на грейдер, так і працював. З коханою вони жили душа в душу. В них народилися діти: дочка Дарина та син Володимир.
Вони мали великий і доглянутий будинок, господарство, город, а як без цього? Була, звичайно, машина і старенький, але надійний трактор. Одним словом, сім’я не бідувала.
Дочка цього року пішла у випускний клас, їй вже майже 17, син був на два роки молодший.
Наступного ранку снідали пізно. То був вихідний день і діти довго не могли піднятися з ліжка. Коли всі зібралися за столом і з апетитом їли оладки з домашньою сметанкою, Микола розповів старшим дітям новину, що незабаром у їхній сім’ї з’явиться ще один малюк, братик чи сестричка.
Син, як завжди, був небагатослівним. – Цікаво. Мамо, спасибі за оладки, — і вирушив у своїх справах.
Реакція дочки стала для батьків несподіванкою. Вони такого ніяк не очікували.
— Всі божеволіють під старість, а ви в перших рядах. Раніше не могли додуматися? Мені не треба ні братика, ні сестричку!
І вона пішла голосно, грюкнувши дверима. Люба заплакала. Микола заспокоював її, — Нічого, нічого, вони звикнуть, ось народиш, ще проситимуть побавитися з малюком. Все налагодиться.
Йшов час, але жодних змін на краще не відбулося. Дочка не розмовляла з матір’ю, а потім почала проявляти відверту неповагу. Люба не скаржилася чоловікові, вдома і так діється казна-що, не хотіла остаточно посварити сім’ю.
Люба народила здоровенького хлопчика, назвали його Андрієм.
На виписці Любу зустрічав чоловік. Він же приготував обід, купив тортик і привіз їх у порожній будинок. Діти прийшли додому лише вночі, коли батьки вже спали.
Син згодом звик, що в нього є маленький брат і навіть взявся допомагати матері: міг поміняти йому підгузок, заколисати, брав візочок і гуляв з дитиною, щоб мати відпочила.
Дарина ігнорувала братика. Наполегливо вдавала, що його немає. Андрійко ж був надзвичайно спокійною дитиною, як відчував, що йому тут не всі раді. Він майже ніколи не плакав і не заважав сестрі готуватися до іспитів.
Люба тихо переживала та відчуваю свою провину за те, що сталося. Вона завжди вважала, що у них дружна сім’я, а трапилася непередбачена ситуація і вся дружба розсипалася на порох.
Якось, після чергової суперечки з донькою Люби не витримала:
— Сядь! І послухай! Бачить Бог, я довго терпіла, але всякому терпінню приходить кінець. Що ти собі дозволяєш? Ти чому вирішила, що можеш ображати матір? Я не перестала тебе любити і ніколи не перестану. Я люблю всіх дітей однаково, але й такої поведінки щодо більше не дозволю.
Чим тобі завадила мала дитина? Тебе перестали годувати? Одягати чи взувати? Ти вважаєш нас із батьком старими, які більше не мають права, знову стати батьками. Дарино, ти й сама не помітиш, як пролетить час, ти вийдеш заміж, і в тебе будуть діти. Ось тоді тобі знадобиться моя допомога. Але чи захочу я тобі допомагати, ось у чому питання?
Скоро ти поїдеш вчитися у місто. Йди і подумай, як ми далі житимемо? Як ми розлучимося? Як вороги чи як рідні люди?
Дочка нічого не сказала у відповідь. Ні, вона не змінилася одразу, але перестала говорити матері всіляку гидоту.
— І на тому спасибі, — думала Люба.
Якось жінка пішла поратися по господарству. Андрійко спав. Люба подоїла корову і зайшла до хати. Від подиву вона ледь не впустила відро з молоком.
Дарина заколисувала брата і навіть співала йому пісеньку.
— Він плакав. Мені здається, у нього ріжуться зубки, бо припухли ясна, — сказала вона матері.
— Все може бути. У тебе теж рано полізли зубки, — відповіла Люба, а про себе подумала, — Ну нарешті! Тепер все буде гаразд!
P.S. Виявляється, коли у дітей велика різниця у віці старші діти не завжди із захопленням приймають молодших, але таке, напевно, все ж таки трапляється рідко.
Фото ілюстративне.
