Весілля справляли на початку вересня, коли повітря вже пахне сухою кукурудзою і прибитим пилом, але сонце ще пече по-літньому. Микола Григорович, батько нареченої, виставив колонки прямо на подвір’я, і музика гатила так, що в сусідів шибки дрижали. Сусідка Люба, спершись на паркан, довго мовчки спостерігала, як гості передають один одному коравай, а потім не витримала, підізвала господаря пальцем.
— Миколо, ти б хоч совість мав. Лиш сорок днів минуло за Ольгою, а ти тут танці влаштував. Люди ж дивляться.
Микола лише рушником витер піт з чола і зиркнув на Любу з-під лоба.
— А що мені люди? Люди за мене город не виорють і в хаті не помиють. Дочка так схотіла, каже, що нову жінку й дня не буде терпіти. То що я мав робити? Ти краще йди собі, Любо, не псуй свята.
Вікторія вийшла з хати в білій сукні, яку купували поспіхом у місті. Вона й так була дівчина помітна — висока, з важкою косою і очима, в яких завжди ніби якась тінь ховалася. Сусідські жінки, що зібралися біля хвіртки, аж притихли. Горда вона була, це всі знали. За десять років, поки мати лежала, Вікторія жодного разу ні в кого допомоги не попросила. Все сама: і в школу збігати, і піч розпалити, і для матері перестелити.
Батько її спочатку ще намагався щось робити, возив матір до якихось бабок у сусідню область, купував дорогі ліки, а потім здався. Почав затримуватися на роботі, а далі й зовсім став заходити до вдови Людмили. Вікторія бачила це все, мовчала, але в очі батькові дивилася так, що той швидше відвертався.
Коли матері не стало, Микола Григорович навіть не намагався вдавати велике горе. Почекав, поки мине сорок днів, і одного вечора, коли Вікторія чистила картоплю на вечерю, сів навпроти.
— Слухай, дочко, — почав він, крутячи в руках порожню чашку. — Я вже старий чоловік, мені важко одному. Людмила до нас переїде. Ти тільки не починай зараз, добре? Вона жінка хазяйновита, допоможе тобі з усім.
Вікторія ніж відклала, руки об фартух витерла. Дивилася на батька довго, аж поки в того очі не забігали.
— Ваша воля, тату. Але я з нею в одній хаті жити не буду. Андрій кликав заміж, я піду. Завтра ж і піду.
— Та куди ти летиш? — Микола аж на стілець присів. — Андрію тому ледь двадцять стукнуло, вітер у голові. Ти ж гарна, Вікторіє, могла б якогось начальника зі столиці знайти. Андрій — звичайний хлопець, що він тобі дасть?
— У них сім’я міцна, — відрізала вона. — Батько його, Степан, новий будинок збудував на краю села, спеціально для сина. Там п’ять кімнат, газ проведено, вода в хаті. Буду сама собі господиня.
— Вісімнадцять років, а вона про кімнати думає. Ти ж не любиш його, а як жити з ним будеш?
— Якось буде, — коротко кинула Вікторія. — Головне, щоб подалі звідси. Робіть весілля.
Будинок молодим і справді віддали. Андрій від щастя місця собі не знаходив. Він за Вікторією ще з дев’ятого класу ходив, портфеля носив, на дискотеках збоку стояв, бо підійти боявся. А тут — така красуня його дружиною стала.
Вікторія в новій хаті лад навела моментально. Вікна вимила, фіранки білосніжні почепила, на городі ні зілинки. Свекруха, Надія Петрівна, ходила по селу і тільки й хвалилася: «Таку невістку Бог послав, руки золоті, мовчить, працює, золото, а не дитина».
Але в хаті за зачиненими дверима все було інакше. Андрій бачив, що Вікторія все робить механічно. Вечерю подасть, випере і попрасує, але в очах — холодна байдужість. Він до неї і так, і сяк, і квіти з поля принесе, і подарунок з міста привезе, а вона тільки кивне ввічливо: «Дякую, Андрію, постав на стіл».
Одного вечора підійшла до нього.
— Дитина в нас буде, я вже знаю точно.
Ця звістка Андрія наче переродила. Подався на заробітки на пів року аби в майбутньої дитини не було ні в чому потреби.
Повернувся до появи малюка — змужнілий, плечі розвернулися, голос став грубшим. Сина з рук не спускав.
— Не поїду я більше, Віко, тут буду роботу шукати.
Власник ферми, Василь Петрович, запропонував йому роботу водієм.
— Мені треба людина надійна, — казав він, поплескуючи Андрія по плечу. — Будеш мене возити, іноді й вночі доведеться по полях проїхатися, перевірити, як механізатори паливо зливають. Платитиму добре, премії будуть.
Андрій погодився. Гроші були потрібні, бо Дениско ріс швидко, треба було і взуття купувати, і в хаті дещо підремонтувати. Робота була виснажлива. Часто він повертався під ранок, брудний, втомлений, але завжди заглядав у дитяче ліжечко. Вікторія ставилася до нього з повагою. Сніданок завжди гарячий, одяг випрасуваний. Вона звикла до такого життя, вважала його нормальним. Дім — повна чаша, чоловік не п’є, дитина здорова. Що ще треба?
Але якось увечері, коли Вікторія йшла в магазин, її перестріла сусідка Тетяна. Та завжди все про всіх знала.
— Ох, Вікторіє, — зітхнула Тетяна, крутячи хустку на пальці. — Які ж ми, жінки, буваємо наївні. Думаємо, якщо в хаті чисто, то й на душі в чоловіка порядок.
Вікторія поставила пакети на землю.
— Ти, Тетяно, як хочеш щось сказати, то кажи прямо. Не люблю я цих загадок.
— Та що казати… Твій Андрій де зараз?
— Де йому бути? У Василя Петровича сьогодні об’їзд ферм у сусідньому селі.
Тетяна хмикнула і очі відвела.
— А Василь Петрович уже три години як удома. У нього кум приїхав, вони на веранді шашлики смажать, музика на всю вулицю. Я сама бачила, коли по молоко йшла.
Вікторія відчула, як у грудях щось кольнуло, але обличчям не ворухнула.
— Може, машину в гараж ставив, чи за пальним поїхав.
— Та з Оксаною він, з дочкою бухгалтерки, — випалила Тетяна. — Бачили їхню машину за ставком, у верболозах. Вона вже давно на нього заглядається, а твій, видно, не залізний.
Вікторія нічого не відповіла. Підняла пакети і повільно пішла до хати. Зайшла, поставила пакти просто на підлогу, накинула стару куртку на плечі. Перейшла через город, по грядках, не розбираючи дороги. Будинок голови був за три вулиці. Підійшла до паркану, пригнулася. У вікнах і справді горіло світло, на веранді сиділи чоловіки, сміялися. Машини Андрія ніде не було.
Вона повернулася додому, сіла на лаву біля вікна. Дениско спав, розкинувши ручки. Вікторія дивилася на сина і відчувала, як усередині все вигорає. Не було злості, була якась порожнеча. Вона згадала матір, яка так само сиділа і чекала батька, а той приходив під ранок і відводив очі.
Вранці Андрій зайшов у хату тихо, намагаючись не шуміти. Дениско вже прокинувся, грався на підлозі машинкою.
— Тату! Мама сказала, що ми поїдемо! — вигукнув малий. — Не хочу їхати, у мене тут пісочниця!
Андрій завмер. Посеред кімнати стояли дві великі валізи. Вікторія стояла біля столу, складала залишки хліба в пакет.
— Це що таке? — запитав він, відчуваючи, як голос дрижить. — Куди ти зібралася з самого ранку?
— Я про Оксану знаю, Андрію. Не треба нічого пояснювати. Ключі на столі залишу, живіть собі, як знаєте.
Андрій зблід, опустився на коліна прямо в коридорі, не знімаючи брудної куртки.
— Вікторіє, не йди. Прости мене. Я ж з образи це… Ти ж зі мною як зі стіною живеш. Ні слова ласкавого, ні погляду. Тільки «так» і «ні». А Оксана… вона дивиться на мене так, ніби я людина, розумієш? Гріє вона мене, бо від тебе тільки холодом віє.
Вікторія вперше за довгий час подивилася на нього уважно. Він був гарний хлопець — міцний, чорнявий, з тими самими добрими очима, в які вона ніколи не хотіла заглядати. І раптом вона уявила, як ця сама Оксана торкається його рук, як він сміється з нею. В серці щось різко смикнулося, наче струна лопнула. Це не була просто образа — це були ревнощі, пекучі й несподівані.
Вона відчула, як до горла підступає клубок. Все життя вона намагалася бути сильною, не бути як мати, не прощати. А тепер стояла і розуміла, що цей чоловік — єдине, що в неї є насправді.
— Мамо, не плач! — Дениско підбіг до неї, вчепився в спідницю.
Вікторія опустилася на коліна поруч з Андрієм, обійняла сина, а другою рукою торкнулася плеча чоловіка. Сльози потекли самі собою, гарячі, солоні. Вона плакала за матір’ю, за своїм втраченим дитинством, за тими роками, які провела в холодній броні.
— Мати казала мені перед… — прошепотіла вона, захлинаючись. — Казала: «Не суди батька, він просто хоче бути щасливим». А я не розуміла. Думала, як можна таке прощати.
Андрій обхопив її обома руками, притиснув до себе так сильно, що аж дихати стало важко.
— Нікуди я тебе не відпущу, — бурмотів він їй у волосся. — Прости, чуєш? Більше ніколи, клянусь тобі.
Надворі вже зовсім розвиднілося. Сонце заглядало у вікно, підсвічувало пилинки, що кружляли в повітрі. Вікторія дивилася на сонячний зайчик на стіні й відчувала, як всередині стає тихо й тепло. Вона раптом помітила, які яскраві квіти на підвіконні, як голосно цокотить годинник на стіні. Світ навколо не змінився, але вона почала його бачити.
Вона піднялася, витерла очі кулаком, як маленька дівчинка.
— Йди вмивайся, — сказала вона вже звичним, але значно м’якшим голосом. — Снідати пора. Дениску, неси татові рушник.
Сумки так і залишилися стояти посеред кімнати до вечора, поки Андрій сам не розібрав їх і не сховав на горище. Життя пішло далі, але тепер у хаті вечорами частіше було чути сміх.
