У просторій кухні нашого гуртожитку ми з Миколою сиділи за столом. Я помішувала в каструлі борщ, а він, як завжди, думав про своє. Розмовляючи, я не могла не думати про Люду.
— Ось знову десь вештається, — сказала я, поглядаючи на годинник. — Вечір уже, а її немає! Як же так? Дитина у сусідів, сита, чиста, а їй байдуже. Коли ж вона розсудливішою стане?
Микола, сидячи на табуретці, тільки посміхнувся і лагідно відповів:
— Та не переживай так, Наталко. Оля з нами, і це найголовніше. Люда… ну, вона не така вже й погана. Вона ж повернеться. Вона завжди повертається, ти сама знаєш.
Я важко зітхнула і, продовжуючи помішувати борщ, сказала:
— Миколо, я боюся, що цього разу вона не повернеться. Я бачу, як вона себе веде… шукає щось, а насправді тільки втрачає час. Дитина в нас уже не перший рік, а мати її все не повертається. Я вже не знаю, що й думати. Їй скоро сорок, а вона ніби й не усвідомлює цього.
Микола замовк і задумливо поглянув на мене. Він завжди так робив — я помічала, як він дивиться на мене вже не перший рік. Але я ніколи не звертала на це уваги. Микола — це чоловік з нашого гуртожитку: тихий, з лагідними очима, добрий і на вигляд звичайний. Ще й старший за мене років на десять. І хоч я не раз чула, як він зітхає, як хоче, аби я звернула на нього увагу, я знала, що це не для мене. Я мріяла про інше. Мені потрібен був не просто чоловік — я бажала кохання, розуміння, спільних подорожей і театральних вечорів.
Мама не раз казала мені: «Ти не бачиш, як він тебе любить! Він — добрий чоловік. Ти тільки подивися на його доброту…» Але я відповідала: «Мамо, хіба так виходять заміж?» Я відчувала, що не зможу бути щасливою, якщо буду з Миколою. Він хороший, але занадто простий. А я хочу чогось більшого, ніж просте життя на кухні.
Але, на жаль, життя не завжди дає нам те, що ми хочемо.
Того вечора, як завжди, Люда повернулася пізно. Вона зайшла до своєї кімнати, винувато посміхнулась і обняла свою доньку, Олю.
— Олю! Я повернулася! — її голос був схвильований і радісно-втомлений одночасно.
Я провела Олю до її кімнати, гладячи її золотисті кучері. Це була моя маленька радість, моя опора. А ось Люда… Вона завжди була такою непостійною. Я навіть не знала, як до неї ставитись. З одного боку, вона була моєю сусідкою, але з іншого — її життя було таким… розпорошеним, що я не могла зрозуміти, чого від неї чекати.
— Ой, звикла ти до цієї дівчинки, Наталко, — сказала мама, коли Оля вже спала, а ми з нею сиділи на кухні. — Можна було б і свою дитину народити вже, а ти з чужою все возишся.
— Мамо, ти що?! Оля — це ж частина нашого життя! Вона така чудова, і я її люблю, як рідну. А Люда… Вона вже доросла, вона сама повинна зрозуміти, що дитина їй потрібна, а не ці постійні гульки. Дитина не винна в тому, що її мати така.
Мати подивилася на мене сумно, але не заперечувала. Я розуміла, що вона була права в чомусь. Я вже давно зрозуміла, що моєму життю чогось бракує. Але що саме — я не знала.
Наступного дня, коли Микола був вдома, я вирішила прикрасити кухню до Різдва. Як завжди, це був мій ритуал. Я вішала гірлянди, розставляла іграшки, прикрашала стіни мішурою. А Микола допомагав мені, тримав драбину і рухав тумбочки, коли я намагалася дістати пил з верхніх полиць.
Тут на кухню увійшла мати з Олею. Дівчинка, побачивши святкову атмосферу, радісно закричала:
— Скоро Різдво! Святий Миколай буде?
Микола відповів їй, усміхаючись:
— Для такої гарної дівчинки подарунки будуть обов’язково!
Я одразу взяла себе в руки. Всі ми намагалися створити якусь святкову атмосферу, хоча в серці я відчувала, що щось не так. Люда знову кудись зникла, і я знала, що це погано закінчиться. Але я спробувала себе заспокоїти. Різдво все ж було важливим святом для нашої маленької родини.
Це був останній радісний день того року, бо на наступний ми дізналися, що Люда додому не дійшла і Олю забирають в дитбудинок.
Ми не знали, що й думати, раптом стало дуже сумно на кухні і не радувало нічого. Я й сама не сподівалася, як я сумую за Олею, як я люблю цю дитину.
— Мамо, я хочу її удочерити, – сказала я їй одного разу.
— Знаєш, Наталко, я тебе дуже розумію. Ти давно вже стала для Олі як рідна мама. І я тобі допоможу, буду працювати, але ми справимося.
Я заплакала від щастя.
— Дякую, мамо.
Так я кинулася виясняти, як мені удочерити Олю.
Я вже ноги по тих закладах зносила, як одного разу побачила Миколу, який виходив з дитячого будинку. Я здивувалася, але його не гукнула. Він ніколи не виявляв цікавості до Олі, так, він дарував їй подарунки на Миколая чи Різдво, але ніколи не було такого, що він міг просто так їй щось купити.
Я пішла до директорки, щоб домовитися про зустріч з Олею, як вона каже.
— Вибачте, але виберіть іншу дівчинку для усиновлення.
— Що?
— Оля має родичів, які її заберуть.
— Мені нікого не треба, крім неї, — я кинулася з кабінету, не бачачи дороги.
Я рюмсала на кухні, мама поїла мене чаєм, як тут заходить Микола.
— Що сталося?
— Олю мені не дадуть, — сказала я, — я пів року бігаю з документами і довідками, а все марно!
— Наталю, тут така річ… Я тато Олі.
— Що?, – ми обоє з мамою витріщилися на нього.
— Я сам не знав, повірте, я не думав, що я батько. Але Я багато думав про те, що дитина сама в дитбудинку і якщо є один шанс з тисячі, що я – тато, то я маю це перевірити.
— Як ти міг жити поруч з нею і не відчути, що вона твоя дитина?, — вигукнула я.
— Ти ж знаєш, яка була Люда. Звідки я міг знати. Але я не про це.
— А про що?
— Давай разом її виховувати.
— Що?, – знову вигукнули ми з мамою.
— Наталко, я люблю тебе, і я хочу бути з тобою. Хочу, щоб Оля була нашою дочкою. Якщо ти не проти, давай зробимо це разом.
Ті слова змінили моє життя. Я зрозуміла, що хочу бути з ним. Ми одружилися, а Оля стала частиною нашої родини.
Через рік у нас з’явився синочок Петрик, і ми, нарешті, переїхали в нову квартиру.
Мама те й робить, що молиться, бо надто багато щастя випало на її долю. А я сміюся – мусить же нарешті пощастити після сорока, чи як?
