fbpx
Історії з життя
Микита прокинувся в непроглядній пітьмі. Спробував встати і відразу впав назад, схопившись за голову. На потилиці прощупувалася досить велика шишка, судячи з усього його хтось добряче стукнув. Ось тільки що це за місце? Явно не житлова будівля — тут було аж надто тихо

Старий похмурий будинок псував своїм виглядом центральну вулицю міста. Стабільно два рази в тиждень туди навідувалася правоохоронці, викликана перехожими. Що тільки не лунало з його розбитих вікон.

Люди шепотілися, що це дуже темне місце. Що кожен, хто туди увійде, той ніколи не повернеться.

— Поганий це будинок, — хитала головою баба Лариса. — Ой, нехороший!

— Чому ж його досі не знесли? — запитав з усмішкою перехожий, який вважав, що у бабусі проблеми з головою.

— Намагалися, — махнула рукою бабуся, поправляючи хустку. — На моїй пам’яті, три рази техніку підганяли. Та кожного разу щось траплялося. То працівник травмується, то машина з ладу вийде. Ось влада і вирішили залишити будинок в спокої, мовляв, скоро сам розвалиться.

— І довго він перебуває в такому стані? — чоловік кинув на будівлю зацікавлений погляд.

— Та уже років десять, — відповіла бабуся і повільним кроком попрямувала в свою квартиру, повністю втративши цікавість до перехожого. А дарма, адже на його губах з’явилася розважлива посмішка…

Микита прокинувся в непроглядній пітьмі. Спробував встати і відразу впав назад, схопившись за голову. На потилиці прощупувалася досить велика шишка, судячи з усього його хтось добряче стукнув. Ось тільки що це за місце? Явно не житлова будівля — тут було аж надто тихо. Та й сильно пахло цвіллю…

— Так, Микито, спокійно, — заспокоював себе хлопець, — нічого страшного поки не сталося. Руки—ноги цілі, не зв’язаний, значить, зможу вибратися. Ось тільки якого біса тут так темно!

Через кілька хвилин очі звикли до відсутності світла і Микита почав розрізняти силуети меблів, яких, до речі, виявилося зовсім небагато. Різьблений стіл в кутку, пара стільців і шафа — ось і вся обстановка.

А ще було дуже холодно. Тонка вітрівка не рятувала — хлопець почав тремтіти. Можливо це через холодну вологу підлогу, на якій він провів досить багато часу, а може «допоміг» протяг, що вільно гуляв по будинку.

— Гаразд, — обхопив себе руками Микита, в марній спробі зігрітися, — адже літо на дворі! Вдень було за тридцятку, асфальт плавився! Що тут взагалі відбувається?! — Кілька хвилин він просто сидів, намагаючись розібратися в ситуації, а потім підскочив і почав гарячково нишпорити по кишенях. — Телефон! Де ж мій телефон?

Телефон так і не знайшовся, проте в джинсах виявилася записка. Ось тільки що на ній написано, Микита зрозуміти так і не зміг. Якийсь дивний набір букв, символів, цифр… Хлопець зі злістю стиснув ні в чому не винний папірець і кинув його в дальній кут, поціливши в щура, який відразу зірвалася з місця, з пронизливим писком.

— Яка гидота, — крізь зуби прошепотів Микита, насилу поборовши бажання вилізти на стіл. Його зупиняло тільки те, що це зовсім не чоловічий вчинок. А ще стіл був дуже кволим на вигляд, але це так, до слова. — Потрібно вибиратися звідси.

Ось тільки в такій темряві в старій будівлі пересуватися дуже навіть небезпечно, можна не помітити прогнилу мостину. Загалом, Микита вирішив дочекатися світанку і не ризикувати своїми кінцівками.

Як на зло, час протікав зрадницьки повільно. А будинок… будинок ожив. З усіх боків лунали скрипи, грюкали двері, щось шаруділо в кутах, наганяючи дивний страх. Микита навіть намагався молитися, але збився вже після другого рядка. Кожну хвилину хлопець дивився у вікно, сподіваючись, що ось зараз зійде сонце, і він зможе, нарешті, покинути це злощасне місце. Але небесне світило не квапилося з’являтися…

— Знайду того, хто це зі мною зробив — йому кінець! — крикнув у порожнечу Микита і відразу здригнувся, відчуваючи, що його ноги хтось торкнувся. А ще через секунду пролунав ледь чутний шепіт:

— Спробуй…

Нерви хлопця остаточно здали і він помчав до виходу, наплювавши на гнилу підлогу і можливість впасти. Йому страшенно хотілося втекти!

Вузькі сходи з купою сходинок. Істеричний регіт позаду. Скрип за спиною… Двері до яких він біг раптом зачинилися.

Микита смикав за ручку дверей, намагаючись вирватися з цього кошмарного місця. Нарешті, він здогадався штовхнути двері від себе і вивалився на вулицю, лише дивом не перерахувавши носом сходинки.

Немов на сміх, з’явилися перші промені сонця. Хлопчина полегшено посміхнувся. Все скінчилося.

— Штанці не замочивши? — глузливий чоловічий голос пролунав як грім серед ясного неба. — А хвалився, що нічого не боїшся, — продовжував незнайомець, поки Микита крутив головою, намагаючись знайти того хто говорив. — А сам поливав брудом знайомих, як тільки вони заїкалися про свої страхи. Ну нічого. Сьогодні більше тисячі людей спостерігали за тобою в прямому ефірі. Ти ж так злякався, що навіть червоне світло увімкненої камери не помітив!

І тут Микита згадав, де раніше чув цей голос. Антон, старший брат одного з колишніх приятелів. Колись Микита досить грубо посміявся над Артемом через його страх висоти, в результаті чого хлопець перевівся в інший коледж.

Це що, виходить, Микиту розіграли? Посміялися перед натовпом людей? Все це було підлаштовано?!

— Подумай про свою поведінку, — спокійно сказав чоловік, виходячи з-за дерева. — І про почуття інших людей.

Але хлопець його не слухав. Він думав тільки про те, що його репутація була просто знищена…

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page