Кажуть, що літня людина відчуває, коли її земна дорога добігає кінця. От і Віра Сергіївна відчула — їй уже вісімдесят два. Захвилювалася, адже в неї не залишилося жодного родича на цьому світі. Особливо лячно від того, що все нажите з собою не забереш. А нажито було, ой, як багато! На початку дев’яностих вона була завідувачкою величезної бази. Ціни змінювалися ледь не щодня, а весь товар був у її руках. Гроші додому носила сумками.
Далі все життя перетворилося на одну суцільну проблему – як усе це вберегти від постійної інфляції. Зараз гроші лежать: які в банку, які заховані – у доларах, євро, гривнях і золоті, у цій скромній двокімнатній квартирі.
І раптом – сама! Нікому сходити до магазину по пігулки, а самій сил вистачає лише повільно пересуватися квартирою. Сусіди її не люблять, і вона їх – теж.
Сьогодні вранці Вірі Сергіївні стало особливо недобре:
«Лежатиму в своїй квартирі, і ніхто навіть не згадає про мене».
Якось дісталася до вхідних дверей і відчинила їх. Потім повернулася до кімнати і лягла на ліжко.
Минула щонайменше година, коли з передпокою пролунав жіночий голос:
– Господарі, чому у вас двері відчинені?
– Підійди, внученько! – ледве промовила господиня квартири.
До кімнати зайшла незнайома молода жінка.
– Ти хто? – запитала Віра.
– Я живу над вами, нещодавно переїхала. Вела доньку до дитсадка – у вас квартира відчинена, повертаюся – знову відчинена, – уважно подивилася на стареньку. – Вам недобре?
– Та я вже скор…
Жінка помацала чоло. Пожала плечима:
– Мені здається вам просто треба добре харчуватися.
– У мене вже сил немає до магазину дійти.
– А родичі?
– Немає в мене нікого.
– Зараз я вам каші принесу.
Жінка вийшла.
Повернулася хвилин за десять із чашкою. Сіла поруч:
– Давайте я вас погодую. Тільки масла немає. Ми мою і мамину однокімнатні квартири обміняли на двокімнатну над вами, – почала розповідати жінка, продовжуючи годувати стареньку. – Доньку в садочок влаштувала, сьогодні піду шукати роботу. Я за спеціальністю медсестра. Тут ще мама занедужала. Чоловіка в мене немає. Важко. А уявляю, як вам важко зовсім одній?
І раптом старенька заплакала.
– Чому ви плачете? – співчутливо запитала жінка.
– Дякую тобі, моя люба!
– За що?
– Як тебе звати, внученько?
– Олена.
– А мене – Віра Сергіївна. Можеш називати бабусею Вірою.
– Дякую!
– Оленко, піди до магазину! – Віра дістала з-під подушки гаманець. – Купи продуктів і ліків в аптеці.
– А що вам купити?
– Купи, що вважатимеш за потрібне.
Віра подумала і дістала ще одну.
– Навіщо так багато? – не зрозуміла жінка.
– Купи й собі щось!
Лєна з якоюсь осторогою взяла гроші.
– Я зараз.
Жінка пішла, а літня пані задумалася. Так і лежала до її повернення, задумливо дивлячись у стелю.
Лєна зайшла. Заглянула до кімнати:
– Зараз продукти в холодильник покладу.
Невдовзі повернулася з чеками в руці:
– Я вам здачу принесла і чеки.
– Ой, Оленко! Навіщо вони мені?
– Я думала…
– Сядь, дитинко! — жінка сіла на стілець біля ліжка. – Ти казала, що хочеш влаштуватися на роботу медсестрою.
– Так.
– А скільки їм платять?
– У мене стаж невеликий… Тисяч десять на місяць.
– Давай я тобі платитиму десять тисяч на тиждень, — із очей у старенької потекли сльози. – Оленко, тільки не покидай мене! У мене нікого на всьому білому світі немає.
– Бабусю Віро… Навіщо так багато?
– Оленочко, гроші з собою я не заберу. Тобі вони потрібніші. Та й поруч я завжди. Далеко ходити не треба, — знову дістала свій гаманець. – Ось тобі десять тисяч за тиждень і десять тисяч — на продукти і ліки, за квартиру платити. Самій мені вже на вулицю не вийти. Бери, бери!
Жінка несміливо взяла гроші, так і не оговтавшись.
– Ой! – літня пані заледве почала вставати з ліжка. — Ходімо, я тобі ключ від квартири дам.
Оленка допомогла їй піднятися. Віра Сергіївна, повільно пересуваючись квартирою, почала розповідати, де що лежить.
Олена не могла брати гроші просто так і тому всіма силами намагалася їх відпрацювати. Щодня готувала обіди, купала Вірі Сергіївні продукти, гуляла з нею, а головне — намагалася покращити її здоров’я.
А як раділа сама Віра Сергіївна! Вона ж думала, що не сьогодні-завтра, то вже й поміч їй не знадобится. Минув місяць, і вона почала почуватися ще краще. А в голові дедалі частіше з’являлися цікаві думки:
«Навіщо я так безглуздо прожила останні тридцять років? Могла б і сім’ю ще створити. Принаймні, не ховатися від людей. Усе боялася, що хтось дізнається про мої статки. А якби не Оленка? То чи була б ще на цім світі. І куди б вони, ці гроші, поділися? Я вже й сама не знаю, скільки їх у мене».
Якось у гості зайшла Галина Миколаївна, мама Олени. Познайомилися, довго розмовляли. Відтоді сусідка почала часто її навідувати. Віра навіть не уявляла, як це приємно мати подругу.
А одного разу…
Оленка зайшла, як зазвичай, уранці:
– Бабусю Вро, сьогодні в нашому мікрорайоні воду відключать. Дитсадки не працюють. Чи можна, щоб моя Ліза сьогодні тут побула? Їй уже чотири роки, вона не заважатиме.
– Звичайно, звичайно!
– Піду воду набирати.
А дівчинка, притискаючи до себе ляльку, підійшла до бабусі й запитала так ясно:
– Ви бабуся Віра?
– Так. А тебе звати Ліза?
– Так. А звідки ви знаєте?
– Мені твоя мама сказала.
– Бабусю Віро, а ви будете зі мною гратися?
– Я не вмію.
– Я вас зараз навчу.
Вона посадила ляльку поруч із бабусею і вийшла в передпокій. Невдовзі повернулася з пакетом. І, розставляючи дитячий посуд, почала пояснювати суть гри:
– Це буде наша донька. Я буду мамою, а ви – бабусею. А тата в нас не буде. –
Добру хвилину Віра Сергіївна сиділа з відкритим ротом. А потім… засміялася. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє так по-дитячому сміялася.
Потім мама покликала їх їсти.
Каша Лізі не подобалася, але, дивлячись на бабусю, вона з’їла все, що було в тарілці. Потім пили чай. І весь цей час дівчинка щось розповідала бабусі. Де ще знайдеш такого слухача? Удома всім постійно ніколи.
Сильно змінилося життя бабусі Віри. Раніше вона була одна-однісінька, а тепер навколо люди. Маленька дівчинка – немов онука. Віра навіть ходила до салону краси, привела себе до ладу. Але головне питання продовжувало непокоїти: куди подіти гроші?
Попросила вона Оленку покликати нотаріуса і принести всі свої документи.
– Навіщо, бабусю Віро? – не зрозуміла жінка.
– Роби, як я сказала!
Прийшов нотаріус. Довго складав заповіт.
Коли пішов, Віра Сергіївна посадила Олена поруч і почала пояснювати:
– Квартиру я свою на Лізоньку записала. Чотирнадцять років я не ряст не топтатиму, але нотаріус усе як слід оформив. А тепер – головне. Ось тут рахунок. Через пів року як мене не стане він перейде до тебе. Ось три картки. Ця пенсійна — на неї моя пенсія надходить. Там грошей небагато. А на цих — багато.
Віра Сергіївна підсунула картки і аркуш паперу жінці:
– Візьми їх, витрачай на свій розсуд! Це, як їх там, коди!
– Бабусю Віро…
– Я ж кажу: мені на тім світі гроші не знадобляться, – вона встала, підійшла до старого шифоньєра, відчинила дверцята, прибрала якийсь одяг і вказала на ще одні дверцята. – Це сейф. Там багато чого є. Потім теж відкриєш.
Далі зайшли до спальні, пройшли в самий кут, де стояла така ж масивна тумбочка.
– Тут теж сейф. Залиш його Лізоньці.
Підійшла назад до шифоньєра:
– Тут ключі від обох сейфів.
– Бабусю Віро…
– Оленко, я все сказала, – обняла жінку. – Тільки не кидай мене! Може, ще трохи поживу. Життя ж таке прекрасне!
