Які ми щасливі на цій фотографії, молоді випускниці педагогічного училища, найкращі подруги, нерозлучні навіки. Вірили, що у нас в житті все вдасться і ми будемо ще дружити родинами.
Це остання наша щаслива світлина разом, бо долі кожної з нас не потішила через той випадок.
Закінчення випускного ми вирішили провести на всі сто відсотків, щоб було на старості літ про що згадати.
Нас четверо подруг, Ліда, Саша, Надія і я, підбили всю групу зустрічати схід сонця на найвищому пагорбі міста. З цією метою видзвонили всіх знайомих хто мав машину і напхалися туди цілою гурбою. Як в тому анекдоті, що у нас тут ще людина на скрипці грала.
На переді було троє людей, а позаду набилося семеро, якби в багажнику так не було чути бензином, то й туди б хтось напхався.
В останній момент Ліда передумала їхати, коли побачила ту машину. Але ми почали її вмовляти, що буде дуже весело і більше того – ми віддамо їй краще місце з переду, де не так тісно.
Машина ледве їхала, а ми пищали від захвату, співали пісні та підганяли водія. Як те сталося – не відомо, здавалося, що водій лиш різко загальмував і ми розлили напої, але Ліда просто вилетіла!
Звичайно, що вже ні про яку зустріч сонця не було й мови – приїхала швидка і ми поїхали в лікарню. Ліда боролася за своє життя, а ми відчували, що винуваті перед нею, що ми вмовили її поїхати, вона ж не хотіла!
Ліда так і не пішла вчити дітей, бо школи були не пристосовані до роботи колясочника. Спочатку ми її відвідували щотижня, але з кожним роком хтось відпадав, бо налагоджував своє особисте життя, заводив дітей та переїжджав в інше місто, країну!
Я теж хоч і жила в тому ж місті, але дуже рідко її навідувала і звела наше спілкування лиш до привітань на день народження. Де й ділася наша дружба?
Не знаю, завжди якісь клопоти і дрібниці. Невже вони впхалися в таке, що здавалося вічним? Та дружба здавалася такою чудовою і щирою, то чого ж її не стало через те, що сьогодні паде дощ і не хочеться нікуди йти, що треба помити вікна на вихідних і я не буду до неї йти, що треба вибрати одяг дитині і я вже не маю сили ще й до Ліди йти!
З часом мене ці відвідини почали обтяжувати, я бачила, що рік йде за роком, а я відчуваю не радість, а якесь відчуття провини. Я не хотіла бути винною, бо то були просто юнацькі дурощі, які отак обернулися.
Минуло десь років десять, коли я остаточно перестала приходити до Ліди, а якщо чесно, то й сім років з тих десяти я не дуже часто її відвідувала.
І ось настав зустріч випускників, кругла дата і треба було все організувати та всіх обдзвонити, оскільки я на місці і Ліда на місці, то мені прийшлося до неї написати. Вона відповіла, що все зробить і запросила все обговорити.
Я приїхала на її стару адресу. Але мати мені відчинила двері, недобрим оком оглянула і сказала, що Ліда живе за іншою адресою.
Я той район мало знала, бо це така собі елітна центрова забудова з особняками, задзвонила в двері, мені відчинила дівчинка років семи і я зайшла на охайне подвір’я, де мене вже чекала Ліда. Як завжди в своєму кріслі, тільки тепер сучасному. Вона запросила мене на кухню і легко справлялася з приготуваннями, бо все було підлаштовано під неї.
– Пригощу тебе пирогом, ми з Іринкою самі пекли.
Вона собі щебетала і зовсім не бачила мого зніяковіння, бо ж я звикла, що я маю її жаліти, що вона від мене щось хоче.
А тут таке і як?
Ми склали список, але я так і не наважилася спитати, як вона досягла цього всього!
Фото Ярослава Романюка.
