Катерина ніколи не припускала, що в її родині станеться щось настільки абсурдне. Вона з чоловіком Мироном жили разом уже десять років.

У них – «королівська» двійня, двоє дітей віком вісім років. Довго мешкали у невеличкій двокімнатній квартирі й мріяли про просторе житло, тому наполегливо збирали гроші.

У слушний момент Мирон уклав вигідну угоду у своїй сфері діяльності, і сім’я вирішила взяти кредит, аби здійснити давнє бажання: придбати чотирикімнатне помешкання.

Ремонт тривав понад рік. Катерина і Мирон робили все власноруч: латали дірки у стінах, тягнули нову проводку, міняли сантехніку, щось робили самотужки, десь економили на матеріалах.

Батькам Катерини вистачало сил допомагати, а от свекруха, пані Олеся, одразу заявила, що їй такий «будівельний бруд» нецікавий. Сперечатися з нею було марно, тому Катерина вирішила залишити це питання, як є.

За рік роботи вони таки переселилися в нове просторе гніздечко і, відверто кажучи, відчували себе безмежно щасливими. Аж не вистачало слів, щоб описати цей захват.

Минуло ще декілька місяців, і пані Олеся раптом почала натякати, що давно вже час «відсвяткувати новосілля». Спочатку Катерина і Мирон відмахувалися, мовляв, стільки було витрат, нема коли накривати столи. Але зрештою вони поступилися, і вирішили зібрати родичів.

На свято приїхала молодша сестра Мирона на ім’я Оксана. Вона з чоловіком оселилася у приміському селищі й п’ять років майже не з’являлася в місті.

Оглядаючи нову квартиру, Оксана не приховувала заздрість: кривила губи, розглядала шпалери й скептично зітхала від ремонту. Потім, ніби випадково, поцікавилася, що буде зі старою двокімнатною квартирою.

– А з тією ви як вирішили? Продасте?

Мирон, не довго думаючи, відповів:

– Поки що ні. Діти ростуть, їм колись згодиться. А тим часом здамо в оренду.

Оксана хмикнула, але більше теми не піднімала. Проте за кілька днів до них знову навідалася пані Олеся, тепер уже зі своїми планами:

– Розумієте, Оксані важко в тому селищі. Діти підуть у школу, але навчання там так собі! Їй би переїхати до вашої старої квартири. Безплатно, звісно.

Катерина щиро здивувалася:

– А що за питання? Наче ж у неї вдома все є: і опалення, і вода. Та й дітям ще тільки три й один рік, їм до школи далеко. До чого тут наша квартира?

Свекруха у відповідь демонстративно пхикнула:

– Не втручайся! Ви тут живете, як панство, а сестра твого чоловіка – ледь не на вулиці. Вам не соромно?

Катерина розгублено дивилася на Мирона, який ледве тримався. Звик, що мати рідко дозволяє собі різкі фрази, а тут – мов грім.

– Мамо, що таке коїться? – запитав він, намагаючись тримати рівний тон. – Вона доросла людина, має чоловіка, будинок зовсім не сарай. Нащо їй ще й наша квартира?

Тоді пані Олеся розходилась ще дужче:

– А ви зовсім за грошима нічого не розумієте? Хіба рідні люди повинні ще й платити вам чи випрошувати милостиню? Ви жадібні й байдужі! У вас велика нова квартира, а Оксана просто неба у селищі!

Аби не слухати мамині докори, Мирон виставив її за двері. Пройшов тиждень у відносному спокої. Катерина й Мирон навіть встигли знайти потенційного орендаря для їхньої двокімнатної квартири.

Та коли вони прийшли підготувати стару квартиру до огляду, замок не відчинився, бо був змінений. Мирон здивовано постукав. З’явилася сусідка:

– Шукаєте Оксану? Вона переїхала, змінила замки, речі завезла.

Катерина з Мироном переглянулися здивовано. Мирон набрав Оксану, і звук дзвінка пролунав за дверима. Після короткої паузи з неохотою двері відкрилися. Тонка щілина, за нею – Оксана з недобрим блиском в очах.

– А що ви тут забули?

Мирон ледь орудував словами, шукаючи пояснень:

– Як ти сюди потрапила? Хто дав ключі?

Оксана кліпала, ніби все абсолютно нормально:

– Та ти ж сам розберись чого хочеш. Мама сказала що все владнала і я можу тут жити.

Катерина не витримала й попросила чоловіка говорити спокійніше:

– Заспокойся, давай зайдемо, бо сусіди все чують.

Усередині побачили безлад: квартиру не впізнати, речі і їхні і Оксанині лежали просто на підлозі біля шафи. тут же на купі килими і посуд..

Оксана стояла старанно роблячи обурений вигляд:

— Я витратила гроші на те, аби перевезти речі. Чоловік за дітьми поїхав, я вже в садок їх влаштувала. Що за сцени ви тут влаштовуєте?

Катерина з Мироном були обурені, проте відступати наміру не мали. Тут же викликали вантажне таксі і самотужки винесли усі Оксанині речі.

Довелося викликати клінінг, щоби привести квартиру до ладу. Оксана повернулася у своє селище, але вже за кілька днів повідомила, що через вчинок брата і його жадібність вони із чоловіком на межі розлучення. Пані Олеся розходилась не на жарт:

– Мироне, ти мені тепер не син! Так повестись із рідною сестрою. Самі у чотирьох кімнатах, так вам мало, ще й ту квартиру собі. Про родину і не думаєш. Як ти міг виставити сестру?

Коли свекруха з Оксаною прийшли «з’ясовувати стосунки» просто до квартири, Мирон відверто сказав їм, щоб вони покинули будинок і більше не наближалися, якщо хочуть і надалі залишатися хоч якоюсь подобою родини. Зрештою ті, хоч і з бурчанням, пішли.

Минуло кілька днів у неприємній напрузі, аж раптом у двері знову подзвонили свекруха і Оксана. Вони стояли принишклі і розгублені:

– Пробачте нас, – сказала пані Олеся, й це прозвучало досить щиро. – Ви праві, напевне все ж саме вам вирішувати, як усе буде. Але ж зрозумійте – Оксану чоловік виставив із будинку із двома дітьми. Їй нікуди йти. Самі розумієте – у моїй однокімнатній нам ніяк не розміститись. Можна ключі від тієї квартири?

— Мамо, ми її в оренду вже здали, – сказав Мирон спокійним і рівним голосом. Можу виділити сестрі сім тисяч зараз. Наскільки я знаю у її селищі будинки в оренду не більше як за три, чотири тисячі здають. Тож вистачить і на переїзд і на оренду.

Оксана аж підскочила почувши:

— А я тобі казала, – звернулась вона до мами, – Він уже танцює під її сопілку. Нас він за сім’ю не сприймає. Не буде вам добра від тієї квартири.

Минуло три роки. Оксана живе із чоловіком, а пані Олеся так і не спілкується із сином. Хоча ні. Телефонує перед святами і нагадує. що у сина є племінники і сестра, які повинні отримати “достойні” подарунки від свого дядька:

— У вас дві квартири. Думаю хоч по телефону племінникам ти придбати можеш.

Шкода, але ніщо так не засмучує людей, як достаток іншої людини. І, навіть, якщо ти будеш ділитись, допомагати щиро, вдячності очікувати не варто, адже твої статки в очах людей завжди більші, прийшли не заслужено і взагалі, ти ніколи був таким як “треба”.

Головна картинка ілюстративна.