fbpx
Історії з життя
Минуло вже два роки відтоді, як не стало мого сина, а невістка з онукою й досі на моєму забезпеченні. Як тактовно пояснити, що я втомилася тягти всіх на собі?

Кажуть, для матері немає нічого гіршого, ніж поховати свою дитину. Це воістину так. Ось уже два роки, як не стало мого синочка і я тільки і тішу себе спогадами про те, яким він був за життя. Для нас з чоловіком він був довгоочікуванj. і пізньою дитиною. Я вийшла заміж по любові в двадцять років, а стала матір’ю тільки в тридцять п’ять. Ми дуже зраділи з чоловіком, дізнавшись, що я при надії, бо за 15 років різні думки приходили. У той час медицина була не була настільки розвинена, і ніхто навіть і не думав про те, щоб щось з цим робити. Ні, значить не судилося. А тут така радість, через п’ятнадцять років шлюбу.

Пелюшки, сорочечки – все мене тішило і нітрохи не стомлювало. Наш син був найкращим учнем у класі, потім в технікумі. Перед армією він почав зустрічатися з хорошою дівчиною. Поки син служив, вона частенько заходила, щоб провідати мене. А коли син повернувся з армії, то стало ясно – бути весіллю.

Відгуляли свято і вирішили, що молоді будуть жити з нами. Через рік не стало чоловіка, і я була дуже рада, що залишилася вдома не одна. Невістка мені попалася гарна і ми завжди з нею чудово ладнали. А незабаром дітки порадували мене онукою. І в нашому домі знову зазвучав дитячий сміх. Я намагалася не лізти до дітей зі своїми порадами, але дружина у сина дуже мудра і завжди зверталася до мене, питаючи моєї думки. Це, безумовно, підкуповує.

Діти відразу вирішили, що хоч я і на пенсії, але втомлювати мене доглядом за онукою вони не будуть. Тому невістка після закінчення декрету на роботу виходити не стала. Ми жили великою дружною родиною до тих пір, поки в наш будинок не постукало горе. Два роки тому не стало мого сина. Не хочу, та й не зможу словами описати, як складно мені було пережити. Невістка теж важко переживала втрату. Разом з нею ми підтримували одна одну весь цей час.

Але життя триває і я зіткнулася з тим, що мені дуже складно оплачувати комунальні рахунки і виділяти кошти на продукти. Невістка ж досі не працює, хоча внучці п’ятий рік пішов і її можна спокійно відправити в дитячий сад. Я не хочу образити невістку, але й сама забезпечувати нас трьох не можу.

Намагалася натякати, не розуміє. Як мені сказати їй, що я не зобов’язана забезпечувати її до кінця свої днів? З дому я їх, звичайно, виганяти не хочу, нам добре живеться всім разом. Стосунки псувати теж абсолютно не хочеться, але мене вже обурює ця позиція. Боюся, якщо почну прямо говорити, то можу закипіти, і ми можемо посваритися. А я звикла до неї і внучку дуже люблю, не хочу втратити моєї маленької віддушини. Вона так схожа на батька. Допоможіть порадою, будь ласка. Тільки прошу без образ, а щиро щось радити.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook